Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
— Як вас звати?
— Марта. А вас?
— Андрій.
Вона глянула на нього і всміхнулася.
— Чого вам смішно?
— Так, я вже не раз чула це ім'я.
— Від кого?
— Від батька…
— А-а… Я думав…
— Що?
— Може, хлопець у вас був.
— Ні, не було, — відповіла просто, без тіні кокетства.
Знову помовчали. Розмова в'язалася важко. За Остбангофом звернули ліворуч. Вузенький асфальтований тротуар привів їх до хвіртки.
— Ось тут я живу, — показала рукою на будиночок, що ховався за кущами бузку. Від будинку почулося радісне скавучання, і до хвіртки прибіг здоровенний пес. — От бачиш, Рексі, не прийшов мене зустрічати, а зі мною мало не трапилась біда.
Собака винувато махнув хвостом, поклав лапи на штахети і ткнувся дівчині в плече, ніби її справді просив пробачення.
— Розуміє, — всміхнувся Андрій.
— Він усе розуміє, — Марта поплескала пса по голові. — Ну, досить, іди.
Рекс поплентався до буднику.
— Дякую, що провели. Мені пора.
— Зачекайте, я хотів… — Правду кажучи, він і сам не знав, чого хотів. Ухопився за першу думку, що з'явилася в голові. — Ви знаєте, кого це поліцаї ловили?
— Ні. А кого?
— Його звали Венцель. Він був капо в концтаборі Дахау.
— А ви були в Дахау? — з якоюсь незрозумілою радістю в голосі запитала вона.
— Був.
— То, може, ви…
— Марто, з ким це ти розмовляєш так довго? — почувся від будинку хлоп'ячий голос.
— Я вже йду, Віллі, — вона поклала долоню на руку Андрія. — Треба йти, дома чекають. Я їм вечерю несу.
— Заждіть…
— Не можу.
— Коли я побачу вас знову?
— Навіщо? — вона поглянула на нього таким чистим поглядом, що йому стало соромно своїх слів. «Справді, навіщо?» Хіба йому зараз до того?»
— Так, мені хотілося побачити вас ще колись.
— Не треба цього, Андре.
— Може й не треба.
Від будинку почулися кроки. До хвіртки підійшов хлопчак і зупинився, безцеремонно розглядаючи Андрія.
Андрій зиркнув на рудого підлітка.
— А-а, давній знайомий, — здивовано вигукнув він.
— Щось не пригадую.
— Гаштет «У красуні Ірми» пам'ятаєш? Де ти вперше зустрівся з батьком?
— І гаштет, і батька, і навіть Ірму пам'ятаю, а тебе ні, — лукаво схилив набік голову Віллі.
— Ну гаразд, ти не пам'ятаєш, то, може, батько згадає, — всміхнувся Андрій і прочинив хвіртку.
— Заходьте, заходьте. Батько дома, — запросила Марта.
Старий Вольф лежав на кушетці, вкритий вовняним пледом. Уздрівши гостя, схопився.
— Кого я бачу, Андре! Я думав, ти вже давно дома. Здоров будь.
— Добрий вечір. На жаль, я ще й досі на Берг-ам-Ляймі.
— В таборі?
— Атож.
— Ну, як там? Сідай.
Андрій поставив стілець ближче до кушетки і сів.
— А ти все такий же. Навіть ця форма тебе не змінила.
Хлопець промовчав, тільки зітхнув важко.
— Марто, нагрій нам кави.
Дівчина вийшла на кухню. Малий Віллі зник у сусідній кімнаті. Там був ще хтось, бо звідти долинав приглушений гомін.
— Розказуй, Андре, як живеш, де твої друзі, — старий Вольф був щиро радий зустрічі.
— Невесело. Микола, той плечистий, теж у таборі на Берг-ам-Ляймі, а малий гуцул… Третій, що з нами в Дахау попав, пам'ятаєш? Помер у шпиталі, — Андрій замовк.
— Так, веселого мало, — промовив старий. — А той киянин, Тодор, чорнявий, з кучерями, він теж з вами?
— Крайніченко? Про нього нічого не знаю. З того дня, як повезли нас на суд, я його більше не бачив.
З кухні вийшла Марта з кофейником у руках. Заходилась готувати вечерю. Розгорнула на столі пакуночок, який принесла з собою. В ньому був буханець чорного хліба, Дістала з буфета посуд, цукор, трохи маргарину.
Андрій говорив з Тегартом, розказував про життя у таборі, а сам позирав на Марту. Вона кілька разів ловила на собі його погляд і всміхалася привітно і ніяково. Ніколи раніше Андрій не думав, що дивитись на дівчину буває так приємно.
— Кава готова, прошу, — Марта знову всміхнулася.
— Манфреде, Віллі, ідіть вечеряти, — покликав Вольфганг.
Брати зайшли до кімнат. Андрій глянув на старшого, і жаль уколов його в серце. Чорні окуляри, обличчя спотворене синюватими шрамами. Волосся біле. Біліше, ніж у батька.
— Знайомся, Манфреде, це той Андре Гаркуша, про якого я тобі розповідав.
— Приємно, — сліпий потис Андрієві руку і сів до стола.
Віллі вмостився поруч з батьком. Весь час, поки між батьком і гостем точилась розмова, він не спускав з Андрія очей.
— Чого ти так дивишся на мене? — запитав його Андрій.