Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Андрій визирнув з-за дерева і одразу ж заховався. В одному з патрулів віп упізнав Шпиня. Після першої зустрічі Андрій більше не бачив його в таборі. Однак знав, що Грицькові краще не попадатись на очі. Шпинь пригадає йому все: і Грац, і Дахау, і Ебензе. За все разом відплатить. Грицько з напарником пройшли до ресторану. Коли за ними зачинились двері, Андрій плигнув у провулок до залізничного насипу. Маючи намір обійти вокзал, поза поштою взяв ліворуч і попрямував до товарної станції.

Згодом видерся на насип. Від Осгбапгофа, прорізаючи темряву лезом прожектора, важко сунув експрес. Він набирав швидкість. Андрій зупинився. Думка, що схвилювала його там, на «Баварії», враз прояснилася. «Тікати. Зараз, не відкладаючи. Скочити на підніжку — і на ранок у Нюрнберзі, а там видно буде…» Прогримів паровоз, майнув поштовий вагон, побігли кадрики освітлених вікон. Якась невідома сила кинула хлопця до вагона. Вчепився руками за поручні. Ноги заплутались, втратили землю. Підтягся на руках, піймав коліном кований східець. Вітер зашумів у вухах, пройняв сердитим свистом паровозний гудок. Чи то від холоду, чи, може, від нервового збудження цокотіли зуби. Андрій сів на східці. «А як же хлопці?» Від тої думки на душі стало недобре. Ніби обікрав кого чи зрадив… «Вони не знатимуть, куди я подівся… Нічого, аби дістатися до Нюрнберга, а там може і хлопцям якось допоможу». За спиною клацнули двері. Хвиля теплого повітря вдарила в шию. Андрій озирнувся.

— Геть звідси! — заревів кондуктор і замахнувся.

Андрій повис на поручні.

— Стрибай! — прапорцем боляче вдарив по пальцях.

— Дозвольте, пане. Мені тільки до Нюрнберга, — спробував умовити хлопець.

— Ферфлюхтер гунд! Геть! — кондуктор ударив ногою.

Хлопець відхилився на витягнуті руки, гойднувся на поручнях і щосили відштовхнувся. Земля шарпнула за ноги, підкинула вгору, і він покотився під укіс. Коли підвівся, ешелон уже блимав червоним вогником останнього вагона.

— От погань, — вилаявся Андрій, розтираючи забитий лікоть. — Добре, що хоч у траву впав. Тварюка! Ні жалю, ні серця…

Виліз на насип і пішов колією назад. Товарна станція була хвилин за двадцять ходу. «Недалеко прокатався.» Наддав ходи — осіння ніч обнімала холодом.

Скоро Андрій уже підходив до пакгауза, що височів трохи осторонь. Пройшов на кінець платформи і зупинився. Біля дверей складу стояла машина. Якісь люди щось вантажили в неї. Працювали похапцем, без жодною слова. Світло над дверима складу не горіло. Не світились і ліхтарі на стовпах. Андрій не звернув на те особливої уваги. Лише коли натрапив на труп вартового, що лежав на колії під платформою, збагнув усе. Тихо обійшов, мерця і скочив у канаву. Від складу почулися кроки. Хтось підходив на край платформи, де лежав вартовий.

— Треба його прихопити з собою.

— Якого чорта таскатися з ним. Відтягни на транзитну колію. Тільки рукавички надінь.

Андрій зіщулився, затамував подих. Голос здався йому знайомим. «Венцель!» — майнула думка в голові. Напарник Венцеля скочив з платформи, сопучи потяг мерця на сусідню колію.

— Ет, ніяк не виходить без мокрого діла, — знову почувся голос Венцеля.

Андрій канавою дістався до вулиці і кинувся бігти до Остбангофа. Кварталів за два зупинився, щоб перевести подих. На розі Фріденштрасе стояв таксофон. «Ну, пане Венцель, для вас не пошкодую останнього пфеніга». Зайшов до будки і вкинув монету до автомата. З трубки почувся голос телефоністки.

— Мілітарі поліс, май дір.

Ці слова він уже знав добре.

Черговий офіцер МР подякував за повідомлення. Андрій повісив трубку. Проте йти до табору не поспішав. Якийсь мстивий біс вселився в нього. Закортіло подивитись, що з того буде. Не поспішаючи почимчикував назад до товарної. Скоро по переду замаячила чиясь постать. Сховався в тінь будинку і причаївся. Хтось ішов серединою вулиці, дзвінко стукаючи об брук каблуками. «Дівчина, чи що?» Придивився. І справді — дівчина. Боязко озираючись, вона простувала вулицею. Від Остбангофа почувся гуркіт маниш. Джипи мчали на шаленій швидкості. Дівчина ледве встигла відскочити вбік, як вони один по одному пролетіли до товарної. За ними поспішав фургон. Біля таксофона він зупинився. З кузова почали вискакувати поліцаї у білих касках МР. Не зупиняючись, групами розбігалися у завулки. Двоє з червоними ліхтарями на грудях, стискаючи в руках куці автомати, стали на дорозі.

Дівчина кинулась до будинку. Андрій відступив крок до дверей. А коли вона пробігала повз нього, схопив за руку і потяг у під'їзд. Вона скрикнула від несподіванки, але Андрій вчасно затулив їй рота і причинив за собою двері. На сходах було темно. Хлопець майже виніс її на другий поверх.

— Благаю вас, не кричіть. Я не зроблю вам нічого поганого, — умовляв він дівчину. — Зрозумійте, почують — обом нам буде несолодко.

Андрій відпустив її. Вона не кричала. Одскочила в куток, завмерла. Тільки очі, великі, чорні, блищали страхом. Андрій визирнув на вулицю. Поліцаї стояли, широко розставивши ноги, немов камінні. А від товарної вже чулася стрілянина.

— Вони шукають вас? — несподівано запитала дівчина.

— Ні, — якось непевно відповів Андрій.

— Не бійтесь. Я не видам…

— Я не боюсь.

— Слухайте. Я цей будинок знаю. Треба піднятись на горище. Там є пожежна драбина, що веде в двір. Розумієте?..

— Дякую. На жаль, зараз звідси не вискочиш — поліція оточила весь квартал.

Хвилин за п'ятнадцять, коли все стихло, вони вийшли на Фріденштрасе. Дівчина зупинилась на розі, простягла руку, прощаючись.

— Вам куди? — запитав Андрій, стискаючи її холодні пальці.

— Я майже вдома.

— Проведу вас, не заперечуєте?

— Дякую, — промовила ніяковіючи.

Він зрозумів — згодна, йшли мовчки. Дивилися під ноги, слідкуючи, як пропадають, і