Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
— Ось твої дві марки.
Андрій взяв гроші, але не йшов. Стояв і дивився на сковороду, мов заворожений. Жінка перехопила його погляд. Мовчки підійшла до шафи, відрізала шматок хліба, намазала маргарином і подала хлопцеві.
— Їж, — сказала, наливаючи склянку кави.
Він жадібно з'їв хліб, випив каву. Потім вийняв гроші і простягнув куховарці.
— Візьміть.
Жінка здивовано поглянула на нього.
— Не треба. Хазяїн сказав, щоб я тебе нагодувала.
Андрій подякував і пішов коридором до виходу. Вулицею прогуркотів автобус. Андрій кинувся до зупинки, йому пощастило, автобус ішов на Марієнплац.
Біля «Континенталю» хлопець зупинився. Його увагу привернув якийсь тип, що стояв при вході. Мішкуватий, ніби з чужого плеча дощовик, насунутий на вуха капелюх якось не пасували до його довготелесої жилавої постаті. Маленькі, глибоко запалі очі вчепилися в хлопця, немов реп'яхи. Андрій поборов вагання і рішуче попрямував до дверей. Однак довготелесий заступив йому дорогу.
— Куди зібрався? — запитав, вишкіряючи гнилі зуби.
— А тобі яке діло? — Андрій не встиг отямитись, як двоє здоровенних гицелів, що ніби з-під землі виросли, схопили його, наче кліщами.
— В машину його, — наказав гнилозубий.
Андрія потягли до рекламної тумби, біля якої стояв грузовик табірної поліції. Несподівано хлопець вирвався з рук поліцаїв і метнувся назад, але напоровся на залізний кулак довготелесого. Розметавши руки, брязнув на асфальт.
Отямився в кузові. Лежав долілиць біля бокового сидіння. Поліцаї для вірності поставили йому на спину ноги. Важкі американські черевики притисли хлопця до залізної підлоги, немов колоди, але він не ворушився, і взнаки не давав, що вже опам'ятався. Один з поліцаїв мовчки попихкував сигаретою. Другий мугикав якусь пісеньку. Ревів мотор. Машина підскакувала на вибоях. Вітер лопотів брезентовим тентом, гудів у щілинах кузова.
«Що робити? І як я не розгледів цих гадів? Треба ж було отак вляпатись».
— Слухай, Капуста, ти не знаєш, що воно там на товарній трапилось учора?
— Венцеля уколошкали.
— Хто?
— Військова поліція.
— Напоролись на засідку, чи як?
— Не знаю, я в «Сен-Готарді» з Кучмою пиво пив.
— Брешеш, ти все знаєш. Недарма тебе замість Венцеля поставити хотіли.
— Хотіли, та не поставили.
— Це через того вискочку Шпиня. Тепер він велика цяця — начальник поліції.
— Венцель і Шпинь з тим поляком, Збишко чи як його, ще до обіду з табору зникли. Я тільки сьогодні вранці про все те довідався.
— І вони не брали тебе на діло?
— Ніколи.
— Бреши, бреши. Бачили, як ти біля них терся. За те Шпинь тебе і заступником своїм зробив. Ніби я не знаю.
— Що ти знаєш? — у голосі Капусти прозвучала погроза.
— Чого ти визвірився?
— А того, що тебе не питають.
— Подумаєш, начальство, ще не встиг…
— Заткнись, бо…
— Бо що? Думаєш, як з Рябчуком злигалися, то вже й плювати на всіх можна? Не на таких напали.
— Замовкни, бо я таки дам тобі в морду, — гаркнув Капуста. — Настановили! Начальство! А чого ж тебе обійшли? Ти ж сам біля Венцеля вужем крутився. То я повинен тебе спитати, чи ти ходив з ним на діло?
— А я й не криюсь, ходив. Венцель умів з людьми жити.
— Виходить, ній умів, а я ні?
— Побачимо. Тільки наперед скажу — без пас і ти, і твій Шпинь ніщо. Не будете жити з нами в згоді, не допоможе вам ні Рябчук, ні Кислицький.
— З ким це з нами?
— Є такі хлопці в таборі.
— Щось не бачив раніше.
— А ти придивись.
— Добре, придивлюся.
В Андрія заклякло тіло. Лежати далі нерухомо не було сили. Проте як вискочити з цієї пастки, не знав. «Два таких лобурі — забагато. Не впоратись. А машина летить як скажена. Куди вони мене везуть? На Ляйм ніби, не схоже». В круглому отворі борту миготіли будинки, мури, дерева. «Треба зараз… Привезуть, кинуть у карцер, звідти не втечеш. А що вони думають вчинити, зі мною? Мабуть, те саме, що з іншими, хто пробував повернутися додому. Вивезуть за місто, порішать десь у лісі і згадуй лиш як звали».
— Позич сигарету, — почувся голос поліцая. — Бери, я не скупий. Слухай, а куди його?
— На віллу, його вже другий день шукають. Дайн наче знав. Каже: «Цей обов'язково в «Континенталь» прийде». Наказував, щоб живого привезли, я б його…
— Чим це він так відзначився?
— Хто його знає. Нащось він їм потрібен.
— А може, він уже того?..
Капуста вхопив Андрія за волосся, заглянув у лице і відпустив. Голова боляче вдарилась об залізо.
— Живий, дихає.
— Ти от що скажи мені. Венцель давав…
Що давав Венцель і кому, того Андрій уже не чув. Немов сталеві, враз напружились м'язи, рвонувся з підлоги, вхопився руками за високий борт грузовика і стрибнув під укіс. Машина саме перескочила міст над невеличкою притокою Ізару і мчала насипом, що пролягав через заболочені луги. Андрій пірнув у кущі. Чув, як заскреготали гальма, як гупали ковані черевики переслідувачів, як кричав Капуста, клацаючи затвором парабелума, однак все те було уже десь позаду. Він мчав, не розбираючи дороги, намагаючись якнайшвидше дістатися до лісу.
— Переймай! Переймай його!
Один поліцай
