Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
— Для чого тобі дали пістолет? — запитав Крайніченко.
— Я знайшла, — опиралася Ільза.
— Може, для того, щоб ти серед ночі вбила кого з нас?
— Ні, це неправда! — скрикнула дівчина. По тому, як спалахнули в неї, очі, Федір зрозумів, що це було саме так. Ільза Кіртаг ще не навчилася приховувати своїх почуттів.
Вони йшли на Топліцзее ближньою дорогою. Ільза попереду, за нею — Федір з парабелумом у руці. Ще в кімнаті він загнав тупорилу кулю в патронник — вона знала про це. Йшли швидко. Хвилин за п'ятнадцять були вже біля водоспаду, що пінявою гривою звисав з круторебрих скель від Топліцзее. Далі стежка дерлася вгору, чіпляючись за камінні брили, петляючи між густих ялиць, які чудом трималися на камінних грудях Рейхенштайну. Федір добре знав цю дорогу, нею вони з Андрієм не раз ходили до печери й назад.
Дівчина легко долала круті звиви стежки, а Крайніченкові підйом давався важко. Пробуксовувало у грудях серце, кров стугоніла в жилах, і рясний піт вкривав зморщене від напруги чоло.
Спускався короткий альпійський вечір. Треба було поспішати. Водоспад дихав вологою, росив обличчя прохолодою. Думки Федора, мов комариний рій, кружляли навколо одного й того ж: «Ось вона, нагода, якої ти так довго чекав. Більше такої можливості не буде. Тікати! Тікати на схід, там у Відні Радянська Армія. Ні, треба пересвідчитись, чи Шулі. це не знайшов архіву сам, без мене. Ні в якому разі не можна допустити, щоб картотека гестапо потрапила до рук американців».
Ільза і Федір уже входили під камінну арку мосту, коли все те відбулося. Шульце, Патріція і Хорст стояли на краю тієї самої площадки, з якої гестапівці скидали весняної ночі ящики з архівом. Вони про щось говорили, сміялися, а Шульце весь час показував униз під скелю. Чи й справді йому щось здалося там підозрілим, чи, може, тільки жартував, запрошуючи Хорста стрибнути вниз. Хорст заглянув під скелю і відсахнувся, замахавши руками. Тоді до краю підійшов Шульце і довго дивився на сріблясті блискітки, розсипані по чорних хвилях, що бились об граніт скелі. Раптом він скрикнув, вдаривши себе долонею по лобі. Крайніченкові здалося, що він навіть почув слово, вимовлене в ту хвилину Шульце: «Евріка!» Зненацька грім автоматної черги прокотився над зморщеним плесом озера, загув під аркою мосту, наче канонада сотень далеких гармат. Шульце змахнув руками і, повернувшись обличчям в той бік, звідки пролунала черга, впав на землю, немов підкошений. За ним упали Хорст і Патріція. Крайніченко кинувся на насип, вчепився за поручень мосту і застиг від здивування. Стежкою від печери спускався якийсь чоловік з автоматом у руках. Мабуть, він був певен, що поклав усіх трьох там, на гранітній площадці над озером, бо не криючись вийшов на дорогу. Якусь мить постояв нерішуче. Потім рушив до скелі. В цю мить Федір помітив, що Патріція заворушилася. Чоловік теж помітив її рух, зупинився і звів автомат. Але Крайніченко не дав йому натиснути спуск. Сухо вдарив постріл. Блиснули у вечірньому сонці рогові окуляри і погасли. Автомат випав із рук чоловіка і глухо вдарився об камінь. Чоловік ступив, крок назад і повалився на землю. Федір бачив, як зірвалася на ноги Патріція. Вона мчала, не розбираючи дороги, прямо до мосту. Притискаючи до тіла ліву руку, звівся на коліно Хорст Торнау. Тільки Шульце не ворухнувся, не подав ознак життя. Геро фон Шульце-Геверніц був мертвий.
— Стій! Назад! — крикнув Федір, помітивши, що Ільза біжить стежкою до водоспаду. — Стій! Стрілятиму!
Дівчина зупинилася і, не обертаючись, почала піднімати вгору руки.
— Повернись! Іди сюди! — наказав Крайніченко. Вона підкорилася. Почувши крик, Патріція зупинилася. Впізнавши Федора, кинулась до нього.
— Допоможіть! — кликав зі скелі Хорст. Він стояв, похитуючись, біля Шульце. Кров червоною ружею яскравилася на його білій сорочці.
Підійшла Ільза, і всі троє попрямували до нього. Пересвідчившись, що Шульце вже не потребує допомоги, Федір заходився біля Хорста. Рана виявилась невеликою. Куля ввійшла в руку трохи нижче плеча. Накласти джгут не було можливості, і Крайніченко так-сяк перев'язав рану.
— Візьміть його і відтягніть до того… привида, — наказав Федір жінкам.
Патріція підійшла до Геро, взяла за руку.
— Мертвий, — прошепотіла сама до себе.
— Хто він? — запитав Крайніченко у Ільзи, коли вона підійшли до другого мерця.
— Юрген. Карл Юрген, — Ільза застигла немов камінна. — Але це не справжнє ім'я.
Вона заплющила очі, ніби так їй було легше вимовити ті страшні слова.
— Ну, — гримнув на неї Федір. — Кажи!
— Він був у туристяку, — тихо, майже пошепки заговорила Ільза. Певно, і мертвий цей чоловік був для неї страшний. — Він упізнав вас. Сказав, що вже зустрічався з вами біля туристяка навесні… Стежив за вами, коли ви тонули в озері. Юрген наказав мені вбити вас. Він говорив, що решта йому не страшні — вони, мовляв, американці і нічого не знають. А ви росіянин, і він велів…
— Хто він? — повторив своє запитаний Федір.
— Його справжнє ім'я було — Дітц. Барон фон Дітц, він був…
— Що? — скрикнув Хорст. — Але ж я власноручно… весною…
Крайніченко поглянув на Хорста. Так он воно хто стріляв у Дітца тієї весняної ночі.
— Я поклав його з першого пострілу, — розгублено промовив Торнау.
— Ні, тоді його тільки поранили. Цей шрам на обличчі… Ми знайшли його з батьком на дорозі біля туристяка, на третій день після закінчення війни. Він ще не знав про катастрофу і назвав своє справжнє ім'я. Я розкажу вам усе, тільки не вбивайте мене. Це він примусив мене, дав зброю, я не хотіла. Мені страшно. Ми всі тут боялись його. Це він убив
