Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
Не так доймала моша Тімофте несподівана витівка Урсу, як те, що він не розв’язав йому язика, не дізнався, чи й найменшенький між черешняків був у глухих неходжених місцях…
Побачивши його зажуру, завідувач турбази підбіг до його столу:
— Вони прийдуть, моше Тімофте, чому ж їм не прийти! Я й кімнату для них підготував… Ви не турбуйтеся, прийде з ними й онучок ваш…
Старий надумав знайти на турбазі когось, із ким можна було б перекинутися словом, бо ж майже всі відвідувачі віталися з ним, вони знали його віддавна.
Але саме тоді побачив, як до зали зайшла жінка з папільйотками. Він хутенько вихопив газету з кишені й почав читати, навіть не завваживши, чи тримає її так, як треба, чи догори ногами.
Налякана стількома незнайомими обличчями й широкою газетою на тому місці, де щойно сидів старий, з яким можна було б погомоніти, жінка з папільйотками не мала іншої ради, аніж звернутися до свого чоловіка, обставленого десятком кухлів:
— Васіле! Хай мене поб’є Всевишній, якщо я збожеволіла. Але йди й сам подивись, що прийшов наш мул. Вір не вір, але він приніс на собі вовкулаку, ось підійди й сам подивись, що…
— Та хай його вечір проковтне, — відповів чоловік співчутливо й доброзичливо.
— Але ж ти знаєш, який упертий наш мул, — надокучливо правила своєї жінка. — Він не зрушить з місця, хоч кілком його бий…
— О-о-ох, о-о-ох! І хто мене напоумив завідувати турбазою!
— А хто мене напоумив стати дружиною завідувача турбази! Ти ж навіть не хочеш побачити, як вовкулака вкрав мула!
— Якщо він його вкрав, як же я його можу побачити?
Але жінка з папільйотками не могла зупинити свого млинка:
— Таж вийди хоч подивись, що нема бідолашного мула!
І вона вийшла сама, навіть не озираючись, впевнена, що чоловік піде за нею, як їй і нашіптували духи. Так воно й сталося.
І саме тоді, коли завідувач та його дружина виходили з їдальні, Урсу злазив з мула.
Ще ніколи вуха вуханя не чули стільки солідних людських похвал.
— Чудово, любий мій! Ти побив усі рекорди! І коли хто каже, що ти непорядна тварина, то він схожий на тебе, коли ти такий, який ти не є…
Мул похилив вуха, мовляв, так, і ліг на траву, щоб цілком заслужено відпочити.
Побачивши подружжя в вікні, Урсу вирішив прогнати їхній сум кількома похвалами:
— У вас чудовий мул! І витривалий, і розумний… Розумніший, аніж будь-яка інша тварина. Як його звати?
Але він не почув жодної відповіді. Бо жінка з папільйотками м’яко ковзнула біля вікна, а Васіле, метнувшись із приміщення, так закричав, що в тому крикові не було нічого людського. Юнак спантеличено похитав головою, а мул, передчуваючи щось, звівся на всі свої чотири стомлені ноги й рушив до вікна. Дуже заінтригований мовчанкою, що запала вслід за криком, він просунув голову в вікно. Коли жінка розплющила очі й побачила над собою вухату голову, вона спершу почула, як тріснули папільйотки в її волоссі, а потім уже не чула нічого, бо заплющила очі вже на багато триваліший час.
Звіддалеки долинали веселі вигуки, перекочуючись луною в усіх напрямках.
Не вигуки, а знайомі голоси гнали Урсу в долину. Охоплений неймовірною радістю, він перестрибував через кущі й валуни, через ями та інші перепони, страхітливо видовжені сутінками, назустріч тим, кому подаровано смужку світла з величезного огрому світу. Він їх швидко наздожене, адже його тіло ще зберігає силу сталі.
Урсу вибрав із ночі кілька зоряних митей, які вимріяв колись, і коли оглянувся, то побачив позад себе Лучію, узяв її за руку, й вони разом прийшли на турбазу.
Усі черешняки були там. З блискучими очима, з нетерплячим диханням, з подряпинами й синцями і — господи! — із скількома мріями й скількома спогадами!
Вони розповідали все, а потім знову починали спочатку. Марія закусила косу кутиком вуст і думала про свої голубі свічада. Дан прикривав як міг і чим міг дірки на своєму одязі й сміявся, мов навіжений. Йонел тер гулю, яка й присипляла його, і пробуджувала. Лучія дивилась на Урсу, дивилась на його великі, мов крила, долоні, Урсу дивився то на підлогу, то на стелю, Віктор час від часу вигинав спину й здригався, а потім зітхав, ніби вихопився з якогось вогню. І всі розкривалися в приголомшливі миті мовчання, недовірливо дивлячись одні на одних, але в них знову спалахували щоки після миттєвої блідості, і тоді вони знали й відчували, що будуть разом, будуть дуже довго разом…
А Тік?.. Тік був десь біля діда, і сміявся, й вихвалявся, і дивився довкола, чи слухають його, і знову сміявся, і знову вихвалявся — господи! Який же він був веселий!
Мош Тімофте заплющив очі й враз побачив його, загнаного й атакованого страхами та болями, переслідуваного жахливими щупальцями мороку. Але, розплющивши очі, побачив малюка, в очах якого було повно живого срібла, а руки він приклав до носа, хитрувато киваючи на перестрашену дружину завідувача турбази.
Примітки