Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Марія стиснула повіки від болю, коли спитала:

— А як же ти вилізеш туди, в нішу?

— Я можу вилізти! — натхненно сказав малюк. — І я вцілюю краще, ніж ти. Ми зробимо піраміду, і я дістануся до ніші, ви не встигнете й оком кліпнути!

— Саме так хочу зробити і я… — розчарував його Віктор. — Спершу я стану вам на плечі, а там побачу… Під нішею є кілька виступів, якісь тріщини, виямки; вони мені послужать за драбину…

Черешняки озирнулися до отвору печери. Там не було видно жодного руху, жодної постаті, жодної рухливої цяточки. Всі рушили до Вікторової ніші, їхній провідник мав рацію. Тріщину видно було тільки при пильному огляді від водоспаду, від печери вона була цілком невидима. Але раз викрита, вона аж ніяк не могла правити за схованку.

Перед тим, як підніматися, Віктор вибрав із потоку кілька каменюк, завбільшки з Тікову голову, й закинув їх одну по одній з першого кидка в нішу. Впевненість, з якою він їх закинув, трохи полегшила сум і біль малюка з топірцем за поясом.

Підйом швидко перетворився в муку — спочатку для плечей Йонела та Марії, які, хоч і зігнулися під вагою, все одно вистояли, поки Віктор злізе з них, а потім почалася мука для Віктора. Спершу він розпластався, мов малюнок, мов барельєф на стіні прірви. Навіть підборіддя він використовував, як гака. Відтак барельєф поволі, сантиметр за сантиметром піднімався по стіні, аж ось одна рука схопилася за нижній край тріщини, і відразу ж за цим відбувся такий стрибок, який зачарував Тіка, далі — коротке розгойдування на одній руці, і нарешті, друга рука вчепилася в ребро тріщини. Повільне й болісне підтягування… І ось Віктор у ніші.

Він плекав абсурдну надію: може, ніша — початок якогось грота, де вони могли б заховатися всі, принаймні, де можна було б витримати будь-яку облогу, хоч би як довго вона тривала. Породила цю сподіванку великодушність, з якою тріщина прийняла його каміння. І він був щасливий, що не висловив її передчасно й не сотворив із неї ідола. Розчарування було б жахливе. Ніша ледве-ледве вмістила його самого. Він навіть не знав, як розмістити камені, щоб вони зручніше лежали під рукою й не заважали, коли доведеться їх кидати… Ні, не так! Коли треба буде прицільно вдарити!

— Ідіть до барикад! — звелів Віктор своїм друзям, які ніяк не хотіли відходити від ніші. — Укріпіть їх!

Вони супроти серця повернули до водоспаду. Життя їхнє залежало від тої точності, з якою впадуть кілька каменів… на озброєних і жорстоких людей, на тих людей, котрі знають, що вони не можуть врятуватися інакше, аніж убивши. Вони забули чи, може, заховали в найглибший закуток душі іншу надію, надію на голубе небо, в яке з такою пристрастю вдивлявся малюк із знову позолотілим волоссям.

І Віктор зі своєї сліпої ніші, зі своєї ніші з єдиним виходом — до водоспаду, дивився й вивчав голубе небо. Водночас із Тіком він побачив, як там, угорі, між небом і горою, щось ворухнулося, ніби майнула чиясь голова… та ж ні, це таки…

— Урсу! — закричав малюк, мов ужалений.

Очі чотирьох черешняків благально втупилися в небо. Урсу зник. Невже він їх не побачив, невже він їх не почув?

З одного погляду Урсу зрозумів, а ще більше відчув усю трагедію черешняків на краю водоспаду. До порятунку був єдиний шлях: кинути їм мотузку й перенести всіх по черзі біля водоспаду або через водоспад униз, на берег озера. Опуститися по мотузці до них неможливо. Ні вони не втримали б, ні він не витримав би. Він знову ліг на живіт і висунув голову над прірвою.

— Привіт вам! — крикнув він до своїх друзів уже після того, як придумав план порятунку. — Одну хвилинку… Одну мить…

Він був скупий на радощі. Голова його знову сховалася. Сам дивувався своїй витривалості. Ні! Не треба хвилювань, не треба радощів, не треба нічого. Одна-єдина думка: як врятувати їх? Він спустить мотузку, прив’яже її до чогось, скаже їм хапатися за неї й спускатися до озера водоспаду.

Раптом його охопив страх: а якщо мотузка не дістане? Вниз до водоспаду приблизно… метрів п’ятдесят… ні!., менше… десь… так! тридцять п’ять метрів. А від водоспаду до берега озера чи навіть до самого озера ще метрів десять. Отже, загалом сорок п’ять… А будь ти прокляте! Не дістане мотузка! Йому захотілося плакати. Не вистачало якихось п’яти метрів. Усього лиш… Мотузка, яка була намотана в нього на грудях, мов пояс, мала не більше сорока метрів. Точно. Будь воно прокляте!

— Гей! — закричав він. — Там є якась скеля, до якої можна було б прив’язати мотузку?

— Нема! — відповів Йонел. — Нічогісінько нема.

— Жаль… А де Віктор? За якою барикадою?

Віктор відповів йому із свого редута, і Урсу здивувався, а потім злякався, почувши про план оборони. Однак не сказав нічого, навіть не попросив Віктора спуститися зі свого підвішеного сховку. Розумів і він, що це єдиний захист на випадок несподіваної появи нападників. Згори, звідти, де він був, не було шансів ударити по нападниках, і одразу його подив минув, черешняки за барикадами були приречені на смерть.

Урсу люто вголос вилаяв мотузку.

— Що ти сказав? — перепитав малюк, в якого вуха весь час були нашорошені.

— Треба вам трохи почекати… Зовсім мало… Я негайно пошлю по мотузку.

— Кого? — злякалася Марія.

— Інших… Лучію й Дана. Я, принаймні, не піду. Це всього мить.

Але ця мить розтяглася на десять хвилин. А тоді вони ледь