Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Боже мій, це був єдиний шлях до порятунку! Продовжуйте, прошу вас!

Я теж підвівся, схвильований страхітливими спогадами, і продовжив розповідь. Вогняна Рука стояв навпроти мене з широко розплющеними очима, втупившись очима на мої губи, наче боявся пропустити навіть слово, а його тіло тремтіло від напруги, ніби це він, а не я, сидів із хлопчиком на спині коня, який мчав крізь полум'я і стрибав у вир річки, ніби це він долав страх смерті й намагався дістатися до прямовисної, порізаної тріщинами скелі. Не тямлячи себе, він вхопив мене за плече і стиснув із такою силою, що мені довелося зціпити зуби, щоб не закричати від болю. Хрипке дихання, що більше нагадувало стогін, вирвалося з його грудей.

— Боже! — скрикнув він зі сльозами на очах, коли почув, що я разом із хлопчиком щасливо добрався до краю яру, де вогонь не міг дістати нас. — Це жахливо! Мені здавалося, ніби я сам горю в полум’ї, хоч і розумів, що ви врятували його, інакше він не подарував би вам перстень.

— Він мені його й не подарував. Перстень зісковзнув з його пальця, а він не зауважив цього.

— Тоді ви мусили повернути чужу річ власникові.

— Я хотів зробити це, але Гаррі втік від мене. Мені вдалося побачити його лише наступного дня, в колі якоїсь родини, яка не загинула, тому що їхній будинок стояв на високій скелі.

— І ви сказали йому про перстень?

— Ні. Мене не підпустили до нього і навіть вистрелили в мене.

— Упізнаю Гаррі. Він найбільше ненавидить боягузтво і сплутав вашу витримку з полохливістю. А що сталося з Форстером?

— Я чув, що вціліла лише одна сім’я, інші загинули у вогні.

— Яке жахливе покарання за дурнувате і навіть смішне рішення злити нафту в річку, щоб підняти на неї ціни.

— Ви знали його? — запитав я.

— Мені довелося кілька разів побувати в його будинку у Нью-Венанґо. Він був дуже самовпевнений і захланний, хоча йому слід було поводитися ввічливіше. Принаймні зі мною.

— Там ви й познайомилися з Гаррі?

— З Гаррі? — перепитав він із дивною посмішкою. — Я давно з ним знайомий. Ми зустрічалися й у Нью-Венанґо, і в місцевості Омаха, де живе його брат, та в інших місцях.

— Розкажіть мені про нього. Хлопчик зацікавив мене.

— Тільки не зараз. Ваша розповідь так розхвилювала мене, що я не маю сили на таку розмову. Потім я розкажу вам усе, що знаю. Він не повідомив вам, що йому потрібно було в Нью-Венанґо?

— Ні, він сказав тільки, що заїхав туди по дорозі.

— Он як! Тож ви цілковито впевнені, що йому вдалося уникнути небезпеки?

— Цілковито впевнений.

— А бачили ви, як він стріляє?

— Я вже казав, що він кулею збив квітку з моєї шапки. Незвичайний хлопчик!

— Так-так, ваша правда. Незвичайний! Його батько — старий досвідчений трапер, він сам ллє кулі, і вони завжди влучають у ціль. Від нього Гаррі й навчився стріляти. І не думайте, що він стріляє, тільки щоб похизуватися. Коли буде потреба, він покаже себе.

— А де ж його батько?

— То тут, то там. Це старий волоцюга, але я вас обов’язково з ним познайомлю.

— Мені було б дуже приємно, сер.

— Ви заслужили на його подяку.

— Що ви, не варто говорити про такі дрібниці.

— Я розумію. Ми вже достатньо добре знайомі, щоб я встиг зауважити, що ви не полюбляєте хвалитися. Ось вам перстень. Колись ви зрозумієте, як я вам довіряю, і оціните мій вчинок. — Він із незрозумілою мені багатозначністю поглянув на мене. — Піду-но я заміню Віннету на варті. А ви лягайте спати й наберіться сил для завтрашнього переїзду. Завтра і нам, і коням буде несолодко — за один день доведеться подолати відстань, на яку ми планували потратити два дні.

— Хіба ми не збиралися завтра дістатися тільки до Ґрін-Парк. Чому раптом такий поспіх?

— На те є свої причини. Добраніч.

— Спокійної вам варти й не забудьте розбудити мене, коли буде моя черга.

— Спіть. Ви й так зробили для мене багато. Дозвольте й мені зробити хоч щось для вас.

Мною оволоділи дивні й суперечливі почуття. Я перевертався з боку на бік і не міг заснути, намагаючись хоч якось пояснити поведінку вестмена, але кожна здогадка здавалася безглуздішою за іншу. Я ще довго крутився після того, як Віннету повернувся із варти і загорнувся в ковдру, щоб поспати. Мене розхвилювали спогади про страшний вечір, коли я мало не засмажився живцем, коли в полум’ї згоріли десятки людей, подробиці трагедії стояли в мене перед очима. А серед них у моїй свідомості, що перебувала на межі засинання, раптом з’являвся Вогняна Рука, на обличчі якого застигла дивна гримаса напруги й муки, а у вухах звучали його слова: «Ви й так зробили для мене багато».

Прокинувшись на світанку, я побачив, що біля багаття нікого немає. Обидва мої товариші були десь поблизу, бо над вогнем висів казанок із водою, а поряд лежало нарізане скибками м’ясо, яке залишилося від вечері, і стояв розв’язаний мішок із борошном для коржів.

Відкинувши ковдру і здригаючись від ранкової прохолоди, я попрямував до струмка, щоб умитися, і побачив Віннету й Вогняну Руку, які сиділи на березі. Помітивши моє наближення, вони замовкли, з чого можна було зробити висновок, що говорили про мене.

Через півгодини ми вже скакали до Манкíціти, що лежала за двадцять миль від Міссурі. Коні