Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

відпочили за ніч і бадьоро бігли в ранковій прохолоді. Обоє моїх друзів час від часу поглядали на мене, і мені здалося, що вони почали ставитися до мене по-іншому, зі ще більшою повагою і любов’ю. Мені всю дорогу приємно було спостерігати, з якою уважністю і запопадливістю ставилися одне до одного ці двоє кровних братів. Вони не могли б турбуватися одне про одного більше, а тепер і я став об’єктом цієї безмежної турботи. Досі Віннету ставився до Вогняної Руки з більшим теплом, ніж до мене, і я навіть міг би ревнувати, але не ревнував.

Опівдні ми зробили привал, і Вогняна Рука пішов на розвідку, а я дістав з мішка наші припаси. Віннету розлігся на траві поруч, спостерігаючи за мною, і раптом несподівано сказав:

— Мій брат відважний, як тигр, і мовчазний, як скеля.

Я нічого не відповів на цей незвичайний вступ.

— Він прорвався крізь полум’я палахкої нафти і жодним словом не обмовився про це своєму братові Віннету, — провадив далі вождь апачів.

— Язик чоловіка, — відповів я, — як шабля у піхвах. Вона занадто гостра, аби просто забавлятися.

— Мій брат мудрий, і його вуста кажуть правду, але Віннету непокоїть, що серце його улюбленого брата закрите перед ним, як скеля, всередині якої ховаються золоті самородки.

— Але хіба серце Віннету завжди було відкрите переді мною?

— Віннету відкрив своєму братові таємниці лісів і прерій. Віннету навчив його читати сліди, вбивати ворога, знімати скальп і ще багато всього, що повинен уміти великий воїн.

— Це правда, все це Віннету зробив, але хіба він розповів мені про Вогняну Руку, який полонив його серце, і про жінку, пам’ять якої Віннету береже й досі?

— Віннету любив її, а любов не живе на губах. Чому мій брат не розповів мені про хлопчика, якого він виніс із вогню?

— Бо це прозвучало б як вихваляння. Ти знаєш цього хлопчика?

— Я носив його на руках, показував йому квіти на полях і дерева в лісі, риб у воді й зірки на небі. Я навчив його пускати стрілу з лука і приборкувати дикого мустанга. Я подарував йому язик червоношкірих, і я ж таки подарував йому пістолет, куля з якого вбила Рібанну з племені ассінібойнів.

Я завмер від подиву і втупився у нього. У мені прокидалося почуття, яке я не наважився висловити. Може, я б і зробив це, але повернувся Вогняна Рука, і ми взялися готувати обід. Я все думав про те, що розповів мені Віннету, згадав слова Гаррі і дійшов висновку, що батьком хлопчика був Вогняна Рука. Його вчорашня поведінка тільки підтверджувала правильність моєї здогадки, але він говорив про цього батька у третій особі й не сказав нічого, що могло би обернути моє припущення на певність.

Відпочивши, ми знову рушили в дорогу. Коні, немов передчуваючи, що незабаром на них чекає тривалий відпочинок, бігли легко і швидко, а коли вже сутеніло, перед нами постав гірський ланцюг, за яким протікала Манкíціта. Через кілька годин ми в’їхали у глибокий яр, який провадив, як мені здалося, просто до річки.

— Стій! — пролунало зненацька з кущів, і ми побачили націлене на нас дуло рушниці. — Пароль!

— Мужність.

— І?

— Мовчання, — відповів Вогняна Рука, намагаючись за колючими гілками розгледіти обличчя того, хто питав.

Нарешті з кущів вийшов чоловік, побачивши якого, я занімів від здивування. З-під сумно обвислих крисів фетрового капелюха, чий вік і колір здивували б навіть бувалого вестмена, визирала обросла густою посивілою щетиною фізіономія, оздоблена носом завбільшки з чималий флюгер[72]. Маленькі кмітливі оченята, немов обмацуючи нас, перебігали з однієї постаті на іншу. Невелике тіло приховувала химерного крою куртка, пошита з грубо вичиненої шкіри, яка теліпалася на ньому, як на кілку. Чоловік був схожий на дитину, яка для забави одягла дідову куртку. Він міцно стояв на землі, спираючись на пару худих і кривих ніг в обшарпаних мисливських штанях, з яких господар, здавалося, виріс років десять тому. Чоботи на худих і кривих ногах були явно завеликі, і дивувало, що він не губить їх на ходу. Штани були такі поношені, що їх слід було поміняти вже багато років, а то й десятиліть тому. Чоловік тримав стару рушницю, до якої я б торкався дуже обережно. І коли цей чоловік з надзвичайною поважністю на обличчі рушив до нас, то годі було собі уявити переконливішу карикатуру на вестмена. Словом, це був Сем Гоукенс власного персоною!

— Семе Гоукенсе! — звернувся до нього Вогняна Рука. — Невже твої оченята настільки осліпли, що ти питаєш пароль у мене?

— Ні, сер. Просто я вважаю за потрібне нагадувати усім, хто прибуває, про обов’язок пам’ятати пароль і дотримуватися наших правил. Сердечно вітаю вас, джентльмени. Ото вже радості буде в таборі! Я щасливий до нестями, що знову бачу мого ґрінгорна, якого тепер усі звуть Вбивчою Рукою, і великого вождя апачів Віннету, щоб мене качка копнула!

Він простягнув до мене обидві руки, я зістрибнув з коня, і ми обнялися, від чого його куртка заскрипіла, як порожня дерев’яна коробка. Я зауважив, що вестмен постарів. На його обвітреному обличчі з’явилися нові зморшки, а досі чорні вуса й борода посивіли.

— Я страшенно радий знову бачити вас, любий Семе, — сказав я, щиро радіючи зустрічі. — Зізнайтеся чесно, ви говорили Вогняній Руці, що давно знаєте мене, що ми друзі і що ви були моїм наставником?

— Був гріх, хвалився, і не раз.

— А він ні словом не обмовився, що я зустріну тут вас!

Вогняна Рука усміхнувся на мій докір і вимовив:

— Мені хотілося потішити вас приємною несподіванкою. Як ви вже