Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Через хвилину ми побачили й інших індіанців, які сховалися за насипом. На залізничному полотні навпроти них височіла гора з величезних валунів, зіткнувшись з якою поїзд неодмінно зійшов би з рейок. За червоношкірими, які зачаїлися в засідці, стояли їхні коні, що не дозволяло нам підкрастися до зграї з тилу: тварини неодмінно почули б нас і попередили господарів пирханням. Тому нам довелося відмовитися від початкового задуму і залягти за насипом з другого боку дороги. Ми побачили нагромаджене каміння, яке зібрали індіанці, щоб зупинити потяг. Я з жахом уявив собі, що могло би чекати пасажирів, якби ми не попередили їх. Ми просувалися, аж поки не опинилися навпроти індіанців, які лежали, тримаючи зброю напоготові.
Однак, перш ніж кинутися на негідників, треба було зняти вартового. Це завдання надзвичайно важке, бо ж червоношкірий стоїть на пагорбі й бачить у світлі місяця найменшу тінь, а також чує у глибокій тиші кожен шурхіт. Крім того, навіть якщо вдасться підкрастися непомітно, то, аби заколоти вартового ножем, треба буде підвестися й відразу ж опинитися на виду у всіх інших. Зробити це міг тільки Віннету, більше ніхто. Попри небезпеку, він відразу ж погодився виконати це. Він відповз у темряву, а я залишився з білими, напружено вдивляючись у постать вартового, який застиг на вершині. Раптом я побачив, як вартовий махнув руками і беззвучно впав на землю, але через мить знову схопився на ноги і зайняв свій пост: Віннету уколошкав його і, знаючи, що зникнення вартового насторожить індіанців, зайняв його місце. Це була одна з його неймовірних індіанських штучок, і вороги, які застигли у непорушному чеканні, не помітили нічого. Найважче вже було позаду, і тепер уже можна було нападати.
Я вже зібрався подати знак до нападу, як за моєю спиною пролунав постріл: хтось із пасажирів поїзда, незвичний до сутичок, не зумів впоратися з хвилюванням і ненароком натиснув курок. Тож ми негайно скочили на ноги й кинулися через полотно на червоношкірих, які, попри несподіванку, не втратили розважливості й метнулися до коней, щоб вирватися з пастки, в якій опинилися, щоб уже потім визначатися: тікати геть чи битися.
— Стріляйте по конях, — наказав Вогняна Рука.
Прогримів залп, індіанці змішалися з підстреленими кіньми, і в невеликій лощині почалася паніка. Я уважно стежив за рухами понка, і щойно котрийсь із них пробував рушити геть на своєму коні, я стріляв із рушниці Генрі, а тоді Вогняна Рука й Віннету, розмахуючи томагавками, кидалися на ворогів. Як я й думав, від інших білих пуття було мало, вони стріляли здалеку, здебільшого не влучаючи в ціль, і відразу ж кинулися втікати, як тільки декілька індіанців понка, дико виючи, атакували їх із флангу.
Коли я витратив усі патрони зі штуцера і флінта, відклав їх убік і побіг на поміч Вогняній Руці та Віннету зі своїм томагавком. Фактично лише ми втрьох билися зі зграєю.
Знаючи Віннету, я був упевнений, що він зуміє сам упоратися зі своїми ворогами, тому вирішив підтримати Вогняну Руку, оточеного десятком понка. Знаменитий вестмен нагадав мені старих рубак, про яких випадало читати в юності: він люто розмахував томагавком, відбиваючи численні удари, що сипалися на нього з усіх боків, грива волосся розвівалася навколо його голови, а на обличчі, яскраво освітленому місяцем, застиг жорстокий вираз, у якому читалася впевненість у перемозі.
Продираючись крізь натовп червоношкірих, я побачив Парраноха і спробував пробитися до нього, але він кинувся тікати від мене і зіткнувся з Віннету. Побачивши перед собою смертельного ворога, апач вигукнув:
— Парранох! Тепер ти не втечеш від мене! Вуста землі жадають твоєї крові, стерв’ятники розірвуть твоє тіло на частини, а твій скальп прикрасить мій пояс.
Він відкинув томагавк, вихопив з-за пояса ніж, але йому перешкодили завдати смертельного удару. І завадив не хто-небудь, а Вогняна Рука. Відбиваючись від супротивників, він раптом побачив Парраноха і впізнав у ньому людину, яку ненавидів усіма фібрами душі. Зустрічі з Парранохом він шукав довгі роки, і ось тепер доля несподівано віддавала ворога прямо в його руки. Розкидавши індіанців, немов снопи сіна, він став між Віннету та ватажком зграї і затримав занесену для удару руку апача.
— Зупинися, брате! Ця людина належить мені! — вигукнув він. Ти впізнаєш мене, Тіме Фінетті?
Почувши своє справжнє ім’я, Парранох застиг на місці. Але щойно він глянув на обличчя Вогняної Руки, як миттєво вислизнув від Віннету і, немов пущена з лука стріла, помчав у прерії. Я не мав особистих порахунків із Парранохом, але навіть якби він заслуговував на суворе покарання лише за намір напасти на поїзд, мені було б досить і того, що він є смертельним ворогом Віннету. Не роздумуючи, я кинувся навздогін. Вогняна Рука й Віннету побігли слідом, але я знав, що вони не зможуть перегнати мене, хоч і зауважив, що бігають вони не гірше. Вогняна Рука, згідно з легендами, які ходили про нього, був неперевершеним майстром у всьому, чого вимагає від людини життя у прерії, та в його літах вже нелегко було вдаватися до перегонів не на життя, а на смерть. А Віннету вже не раз зізнавався мені, що мене перегнати не зможе. Я задоволено зауважив, що Парранох допустився помилки і, не вивіривши своїх сил, кинувся навпростець замість того, щоб застосувати тактику індіанців, які завжди тікають зигзагами. Тож я величезними стрибками мчав навперейми Парранохові, ретельно виваживши свої сили й переносячи вантаж тіла з однієї ноги на другу. Обоє моїх товаришів відставали все більше,
