Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Я думаю, ви ще пошкодуєте про ці слова.

Я повернувся до нього спиною і став обережно спускатися назад, у долину. Отже, я правильно припускав, що Гаррі — син Вогняної Руки. Звичайно, він був ще надто молодий, і слід ставитися до нього поблажливо, але я таки образився, бо не розумів, чому він вважав мене боягузом. Але я собі постановив приховати своє роздратування і підійшов до великого багаття у центрі табору.

Уже звечоріло. Навколо великого багаття зібралися всі мешканці «фортеці». До Гаррі, як я вже переконався, вони ставилися як до рівного, він сидів серед дорослих і вів з ними чоловічі бесіди, уникаючи погляду на мене, хоч я зауважив, що дивився він уже не так люто, як раніше.

Біля багаття розповідали про останні пригоди в околицях, я трохи послухав, а потім підвівся й пішов до коня. Уже за кілька кроків від багаття було геть темно. Над головою мерехтіло небо з тисячами зірок, які розсіювали привітне світло кудись у щасливіші небесні світи, де люди не нападають одне на одного зі зброєю в руках. Ластівка зустрів мене радісним іржанням і потерся головою об моє плече, а я трохи почесав йому гриву: відколи він виніс мене з полум’я, я ще сильніше полюбив його.

Раптом кінь пирхнув, що мало застерегти мене від чогось, і я озирнувся. Від багаття хтось наближався до мене, на голові постаті можна було розгледіти контури замотаної хустки. Це був Гаррі.

— Вибачте, якщо заважаю, — промовив він із несподіваним збентеженням у голосі. — Я хочу подякувати вашому коневі за те, що він врятував мене. Я завдячую йому життям.

— Справді? Мій кінь до ваших послуг. А я не хочу заважати вам, тому — добраніч.

Та не встиг я зробити й кількох кроків, як Гаррі покликав мене:

— Зупиніться, сер!

Він підійшов до мене і тремтячим голосом, не приховуючи хвилювання, сказав:

— Я образив вас, вибачте мені.

— Ви не можете мене образити, — відповів я холодно. — Я ставлюся до вас достатньо поблажливо, щоб не ображатися на дитячі витівки.

Пройшла ціла хвилина, перш ніж він відповів.

— Пробачте мені мою помилку, — сказав він.

— З радістю. Я звик до того, що люди часто помиляються.

— Я буду намагатися більше не зловживати вашою поблажливістю.

— Але можете завжди на неї сподіватися.

Я знову спробував піти, але Гаррі зупинив мене, поклавши руку на плече.

— Будьмо знову друзями. Ви ризикували собою, щоб урятувати мене, і двічі за одну ніч врятували життя моєму батькові. Я хотів подякувати вам за це і сказати, що ви маєте право мовити мені найбільш образливі слова. Я вже знаю ваше ім’я, і мені розповіли про ваші заслуги.

— Будь-який вестмен зробив би на моєму місці те саме. А що стосується заслуг, то є люди, у яких їх незрівнянно більше, ніж у мене. Не дивіться на те, що трапилося, крізь призму синівської любові.

— Раніше я був несправедливий до вас, а тепер ви несправедливі до самого себе. Ви й далі налаштовані проти мене?

— Ні.

— То дозвольте звернутися до вас із проханням.

— Та як хочете.

— Якщо я зроблю щось погане або негідне, сваріть мене, кричіть на мене, але не говоріть, будь ласка, про поблажливість. Прошу вас.

— Добре.

— Дякую, сер. А тепер повернімося до багаття, побажаємо всім на добраніч, і я проведу вас на місце вашої ночівлі. Краще лягти раніше, завтра треба встати на світанку.

— Навіщо?

— Я поставив пастки на бобрів і запрошую вас піти зі мною на здобич.

Він провів мене до печери, підняв полог зі шкір, пропускаючи мене всередину, і запалив свічку з оленячого жиру.

— Тут ви можете спати не побоюючись, що прокинетеся з ревматизмом або нежитем, — сказав він.

— Думаєте, що я настільки слабенький, що на свіжому повітрі починаю чхати і кашляти?

— І в думках такого не було, сер! Річ у тім, що ночі в долині холодні й вологі, а я хочу, щоб вам у нас було зручно. Почувайтеся як удома. Добраніч!

Він подав мені руку і вийшов, приязно всміхнувшись на прощання. Залишившись на самоті, я уважно оглянув печеру, трохи схожу на чернечу келію. Це була не природна печера, як мені спочатку здалося, а вирубана в скелі людською рукою. Кам’яна підлога була встелена шкурами, а біля стіни стояв збитий із товстих колод вишневого дерева тапчан із купою вовняних ковдр. На кілочках, убитих у тріщини гранітних скель, висіла мисливська зброя. Судячи з усього, Гаррі поступився мені власного оселею.

Величезна втома раптово огорнула мене, і тільки через це я зостався в тісній келії: той, хто звик до неосяжного простору прерії, вкрай неохоче лишається у в’язницях, які люди гордо називають помешканнями.

У печері було тихо, тому я спав як убитий і прокинувся пізніше, ніж зазвичай, та й то мене розбудив чийсь голос:

— Сер, я готовий подумати, що то ви там міряєте ковдру, тож радив би змінити положення з горизонтального на вертикальне. Мені здається, так вам буде ліпше.

Я схопився на ноги і, ще остаточно не прокинувшись, із подивом втупився в людину біля входу в печеру. Це був Сем Гоукенс у повному траперському спорядженні.

— Через хвилину я буду готовий, любий Семе.

— Покваптеся, маленький сер вже давно чекає нас, щоб показати вам свої угіддя.

— Ви йдете з нами?

— Доведеться,