Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Вбивча Рука переміг. Він і його друзі вільні!

— Уфф! Уфф! — закричали індіанці.

Віннету відразу ж послав двох апачів на протилежний берег, до свого батька. А Танґуа мовчки стояв на місці і похмуро спостерігав за тим, що відбувається. З ним я ще планував поквитатися, бо його брехня і намагання звести нас зі світу заслуговували на покарання не лише через нас, але й через усіх білих, із якими йому в майбутньому доведеться мати справу.

Віннету пройшов разом зі мною повз Танґуа, навіть не зиркнувши у його бік. Ми наблизились до паль, біля яких стояли троє моїх друзів.

— Алілуя! — вигукнув Сем. — Ми врятовані: нас не вб’ють! Друже, юначе, чоловіче, ґрінгорне, як тобі все це вдалося?

— Врятовані! Врятовані! — кричали Дік і Вілл, а Паркер навіть не зміг утриматися, щоби не додати: — Цього ніхто б не зміг, тільки ви, навіть наш Сем би такого не зміг, а він завжди все вміє і знає найкраще.

Віннету дав мені свого ножа.

— Розв’яжи їх! — сказав він. — Ти заслужив зробити це власноручно.

Тож я визволив своїх друзів. Щойно вони зійшли зі своїх місць, як усі троє водночас кинулися мені на шию, обіймали мене, аж мені стало ніяково. Сем навіть поцілував мені руку, стверджуючи зі сльозами на очах:

— Сер, якщо я колись забуду вам це, нехай перший-ліпший ведмідь проковтне мене разом із кістками і волоссям! Розкажіть же, як усе було: ви просто зникли. Ви так боялися води, що всі вирішили, ніби ви втонули.

— Хіба я не сказав: якщо я втону — ми врятовані?

— Вбивча Рука справді таке казав? — здивувався Віннету. — Тож усе це було лише прикиданням?

— Так, — відповів я.

Гаті Том, індіанка племені апачі. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

— Мій брат знав, чого хоче. Він проплив проти течії під водою, а потім спустився уже за течією, так мені здається. Тож мій брат не лише сильний, мов ведмідь, але ще й хитрий, наче лис у прерії. Його вороги мусять бути дуже обережними.

— А таким ворогом був Віннету.

— Так було, але тепер Віннету більше не ворог.

— Отже, тепер ти більше не віриш брехунові Танґуа, а віриш мені?

Він знову подивився на мене так само пильно, як на протилежному боці річки, і ще раз подав мені руку.

— Твої очі добрі, а в рисах обличчя немає брехні. Віннету вірить тобі.

Тоді я, вдягнувшись, витяг із кишені бляшанку.

— Мій брат Віннету має рацію. І я доведу йому це. Можливо, він упізнає те, що я зараз покажу йому.

Тут я витягнув із бляшанки пасмо волосся і показав йому. Він простягнув руку, але так і не наважився взяти пасмо, натомість здивовано відступив на крок.

— Це пасмо мого волосся! Хто дав його тобі?

— Інчу Чуна розповідав, що Великий Дух послав вам невидимого рятівника, коли вас прив’язали до дерев. Так, він справді був невидимим, бо кайова не повинні були побачити його. Але тепер він уже не мусить ховатися від них. Тепер ти повіриш, що я був твоїм другом, а не ворогом?

— Ти… ти… то ти відрізав це пасмо? Тож ми тобі завдячуємо свободою і життям? — промовив молодий індіанець, якого важко було чимось вразити. Потім узяв мене за руку і повів до місця, де стояла його сестра, яка спостерігала за нами увесь цей час. Він поставив мене перед нею і сказав:

— Ншо-чі бачить перед собою хороброго воїна, який таємно визволив нас із батьком, коли кайова прив’язали нас до дерев. Нехай Ншо-чі подякує йому!

Після цих слів він обійняв мене, а Ншо-чі подала мені руку і сказала одне-єдине слово: «Пробач!».

Вона мала подякувати мені, але натомість попросила пробачення! Чому? Але я добре її розумів. Потай вона була несправедлива до мене. Доглядаючи мене, вона мала б вивчити мене краще за інших, але, коли я намагався всіх перехитрити, теж повірила, ніби я боягуз. Вона подумала, що я ні на що не здатний, і перепросити мене за це було для неї важливіше, ніж висловити подяку, якої вимагав Віннету. Я був зворушений і щиро потис їй руку.

— Ншо-чі пам’ятає все, що я казав їй. Так воно і сталося. Тепер моя сестра вірить мені?

— Ншо-чі вірить своєму білому братові!