Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Сашко поглядав круг себе оком досвідченого знавця всіх стихій природи. Від його уваги не заховалося те, що на зміну вітрові-низовикові прийшов норд-ост, який, як відомо, ще ніколи не приносив хорошої погоди.

Але це зовсім не лякало Сашка. Норд-ост так норд-ост! Не вперше зустрічати його розхристаними засмаглими грудьми!

Хлопці підходили вже до затоки, коли раптом над самісінькою водою попливли густі, як вовна, чорні хмари, ніби їх хтось горнув велетенською невидимою рукою. Затока під— ними посіріла, спузирилася, і по ній з холодним металевим полиском побігли хвилі. Серед хмар стривожено зашугали в усі боки пташки, які невідомо звідки взялися. Вони чорними живими камінцями падали до води, билися своїми маленькими грудьми об хвилю і знову блискавично здіймалися вгору, розповідаючи щось одна одній тоненькими й тривожними голосочками.

Зненацька ударив грім — раз і вдруге, потроєною луною озвався в горах, які лишилися позаду хлопців, і погуркотів десь по верхів'ї густого темно-сизого лісу, що відгороджував Чорну затоку з півночі від усього світу. Покривленим сліпучим ножем небо розтяла навпіл блискавиця. Об землю гулко вдарились крупні, як горошини, краплини дощу.

— Біжімо! — закричав Гена до Сашка. — Он під те дерево.

— Ну й дурень же ти, — відповів йому Сашко спокійно. — Хто ні під дерево ховається, коли гроза? Уб'є й не писнеш! Під скелю треба. Адже блискавка в дерево цілить.

І, наче на підтвердження його слів, сталося те, чого Сашкові й самому ще не доводилося бачити. Грім і блискавка вдарили разом. Високий кучерявий дуб, що стояв від хлопців не далі як за сто метрів, розчахнувся з нечуваним тріском і стогоном.

Гена, мов косою підтятий, упав на землю, затулив обличчя обома руками. Сашко занімів тільки на якусь мить. Але тут же він з усієї сили почав смикати Гену за плече.

— Вставай, вставай!.. Швидше до скелі!..

Гена схопився, як обпечений, і побіг за Сашком.

Тільки мокрим крилом зачепило хлопців. Вони встигли заховатися під скелю, яка козирком нависла над землею. Сюди залітали лише поодинокі холодні краплини, занесені рвучким вітром.

У Сашка очі блищали, мов дві іскринки.

— Ти бачив? — вигукнув він, не тямлячи себе від захоплення. — Як торохне і — прямо в дуба! Дуб же, а — як сірник!..

— Бачив, — відповів Гена, і по тому, як очі його теж зажевріли, було видно, що і він пройнявся збудженим настроєм свого товариша. — Ох і вдарило ж! Аж в очах потемніло!

— Просто тобі — вогняна стріла! — не вгавав Сашко. — От хлопцям розкажемо! Вони такого ніколи ще не бачили… Тепер тобі ясно, як гарно подорожувати? Ти молодець, що не здрейфив грати в небезпечну зону. Ще й не таке можемо побачити.

Похвала зміцнила занепалий дух Гени. Він раптом відчув хорошу радість у серці, дивне тепло в грудях і якусь особливу, щиру й покірну приязнь до Сашка.

— Мені з тобою нікуди йти не страшно, — сказав він.

— Що — зі мною! — скривився Сашко, незадоволений таким поворотом розмови. — Треба, щоб і самому було не страшно. Сміливість у собі виробляти треба… Ти бачив, як я з вишки у воду стрибаю? Не бачив? Шкода. З десятиметрової, о!.. А спершу боявся навіть униз глянути. Вилізу було на вишку, постою, постою, а стрибнути ніяк не можу, боюсь. А потім одного разу сказав сам собі: «Не буду я Сашком, коли не стрибну!» Розігнався і шубовснув. І що ж ти думаєш? Нічого страшного. Тепер це для мене — дрібниця.

Поки хлопці говорили, дощ ущух. Серед суцільної темної пелени хмар вималювались білуваті з рожевими відтінками клубочки. Грім покотився на південь глухими відгомонами.

— Ну, а тепер часу не гаяти. Через затоку, — сказав Сашко. Гена запитливо глянув на свого супутника.

— А як же ми?..

— Вбрід. Я тут усі місця, як свої п'ять пальців, знаю. Знаю, де мілко, де глибоко, а де її водоверті є. Зі мною не бійся, все буде гаразд.

— А може, обійдемо цю затоку, Сашко? Хіба обов'язково треба брести?

Звичайно, це було зовсім не обов'язково. І затоку таки справді можна було обійти. Але не такий Сашко, щоб відступати від того, що раз уже вирішено. Ні, він не осоромиться перед хлопцями, а особливо перед Геною. Сказано було — через Чорну затоку, значить, іншого шляху не буде.

І Сашко твердо наказав:

— Скидай, Гено, свої вельветові штани та курточку, змотуй усе це в один вузол і прив'язуй на голову.

— А навіщо?

— Як навіщо? Кажу ж тобі, що брести будемо. Щоб одяг не замочити.

— Я не вмію зв'язувати у вузол.

— Ну й безрукий же ти, скажу тобі, — кинув докірливо і з почуттям зверхності Сашко. — Нічому тебе дома не навчили. Ось, дивись, як треба.

Сашко швидко скинув з себе нехитру одежину — старенькі штани, вицвілу на сонці сорочку з одним ґудзиком і флотський смугастий тільник без рукавів, який був його гордістю. Все це дбайливо почав згортати, приказуючи:

— Мені мого одягу не шкода, висохне, я навіть купаюсь у ньому. Коли дуже жарко. Головне, щоб сірники не намокли і свічка… А в тебе одяг дорогий. Та й дома лаятимуться, якщо мокрий та пом'ятий прийдеш. А навіщо це нам? Треба, щоб наші домашні й не знали, де ми були. Менше клопоту буде… Ну, давай допоможу…

Зв'язавши свій одяг, Сашко так само дбайливо та вміло зв'язав Генині штани й курточку, потім кожен закріпив пояском одяг на голові, і хлопці побрели, розгортаючи перед собою воду руками. Сашко був засмаглий, аж чорний. Його струнке худорляве тіло в тугих м'язах було звиклим