Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

— Скоро вже повернемось. Пішли.

Він перший заліз у печеру й подав Гені руку.

В печері хлопці зупинилися в нерішучості. Тут, скраю, було добре видно, а трохи далі світло перетворювалось на сірий морок, який в глибині ще густішав і лякав хлопців.

— Хіба нам оце обов'язково сюди йти? — запитав Гена. Сашко переборов у собі нерішучість, яка охопила його в першу мить, і, бадьорячись, відповів:

— Звісно ж, що обов'язково. Я тобі покажу таке, що ти ще ніколи не бачив. Федір Семенович водив нас на те місце, де партизани жили. Ох, і цікаво ж!.. І нічого тут страшного немає. Катакомби не довгі.

Робити Гені було нічого. Хочеш не хочеш, а йди. Він повільно, нерішуче переставляв ноги, а сам уже каявся в думці за свій необачний вчинок.

І навіщо було напрошуватись на гру з цим завзятим Сашком?.. Зараз уже обідня пора. Коли б оце він, Гена, був дома, то прийшов би в хату, чинно сів би за стіл, застелив би коліна накрохмаленою серветочкою, взяв би в руку важку срібну ложку і сьорбав би смачний янтарний бульйон, такий гарячий, що аж обпікає губи, і такий пахучий, що аж ніздрі роздуваються… Гена так розфантазувався, що навіть побачив себе за столом, мов наяву. Йому й хочеться їсти, але він не поспішає, розглядає позолочений візерунок на тарілці. Потім намагається поділити ложкою картоплину на чотири рівні частини: вийде, чи ні?.. А ще йому хочеться, щоб мама і татко попросили: «Їж, любий синочку, їж!..» Але ось вони вже й попросили гарненько. Гена їсть, та ще й як їсть! В одну мить у тарілці нічого не лишається… А тоді починається метушня:

— Боже мій! — кричить мама. — Генуся ж наш голодний. Він усе виїв.

Вона підносить йому до рота шматок м'яса, що аж парує, і припрошує:

— Оце, синочку, з'їж за мамусю.

Потім кладе в тарілку ополоник гарячих макаронів:

— А оце, рибонько моя, з'їж ще й за татуся.

Звісно ж, що він, Гена, їсть і за мамусю, й за татуся. І його хвалять, що він такий славний синочок, що так гарно їсть. Потім він лягає спати. Ой, як гарно, солодко спиться після смачного обіду!..

— Ти що, отетерів? — чує Гена Сашків голос. — Швидше іди сюди. Бігом, бігом!..

Десь розлетілися спогади про смачний обід, про лагідних татка і мамку, про м'яке ліжко…

Гена знову побачив себе в суворих катакомбах, серед холодного непривітного каміння, від якого віє непорушною, мертвою байдужістю.

Сашко був кроків за п'ять попереду. Він махав рукою і кликав:

— Сюди, сюди давай! Ти тільки глянь, що я знайшов! Оце так знахідка!

Гена догнав Сашка і зупинився вражений та знову немало зляканий. Він побачив на землі якесь дивовижне створіння, все в довгих сердито розчепірених колючих голках.

— Що це таке? — вирвався в Гени здивований вигук.

— Хіба не бачиш? їжачок. Найсправжнісінький живий їжачок! — Сашко приклав палець до губів і пошепки додав: — Ану мовчи, почекаємо, що він робитиме.

Хлопці завмерли, не відриваючи очей від звіряти. А воно полежало трохи нерухомо, ніби мертве, потім довгі й колючі голки заворушились, і їжачок розгорнувся. Показалась маленька й кумедна гостра мордочка з гудзиками-очицями. Ця мордочка смішно і зовсім не страшно фуркнула. Але зараз же їжачок знову завмер і загрозливо насунув на лоб свій колючий панцир, бо Гена не втримався й засміявся від задоволення.

— Цс-ссс… — посварився на нього пальцем Сашко. — Замовчи!..

Переконавшись, що йому нічого не загрожує, їжачок побіг попід стіною. Пересувався він нешвидко, так що хлопці мали змогу добре його роздивитись.

— Що ж ми з ним зробимо? — пошепки запитав Гена.

— Спершу простежимо, куди він побіжить. Може, там ще один є. Їжачки парами люблять жити.

— А тоді?

— А тоді заберемо з собою. По черзі їх у себе дома триматимемо. Ти знаєш, що вони їдять?

— А що?

— Комах всяких, мишей, навіть вужів та гадюк.

— Ти звідки знаєш?

— Знаю, читав… А то ще вони молоко п'ють, хліб їдять, коли чогось іншого немає.

Тим часом їжачок завернув за темний ріг підземного коридора і мало не загубився з очей. Сашко швиденько витяг свічку, засвітив її і, прикриваючи долонею, знову пішов за їжачком. Гена, затамувавши подих, рухався за ним.

Дивно: маленький, колючий клубочок майже не реагував на світло. Він тільки зупинився раз, знову фуркнув сердито, потім, ніби принюхуючись, ткнувся гострим носиком у камінь, що лежав у нього на шляху, і знову побіг. Хлопці невідступно йшли за ним. Вони ще кілька разів повертали за їжачком то вправо, то вліво і раптом наткнулись на глуху стіну.

Тут їжачок обернувся до хлопців, фуркнув уже не раз, а кілька разів, скрутився в колючий клубочок і затих. Мабуть, він тільки тепер зрозумів небезпеку.

— От тобі й на! — розчаровано протяг Сашко. — Ішов, ішов і — прийшов… Ну, досить за ним ходити. Давай, Гена, твого картуза, я покладу в нього їжачка. Буде один на двох. Раз удвох знайшли його, значить, обом нам він і належить.

Гена й зрадів цьому, але разом і стурбувався: ще чого не вистачало — класти їжачка в його картуз!

Проте заперечувати він не став. Раз Сашко сказав, то треба