Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Поклавши їжачка в картуз, хлопці пішли назад, до виходу, щоб повернути в короткі катакомби. Сашко ніс їжачка, а Гена свічку. Так вони дійшли до розвилки: один хід вів праворуч, другий — ліворуч.

Хлопці завагались, куди ж іти? Ні там, ні там денного світла не було видно.

Печера, що вела ліворуч, здалася Сашкові вужчою й темнішою.

— Нею ми не йшли, — сказав він, — нам треба ось сюди, направо.

Але їм довелося повернути ще кілька разів. У Сашка раптом промайнула думка: «А чи не потрапили ми в лабіринти, про які розповідав Федір Семенович?..» І від цієї думки йому враз стало трохи страшно.

Він ішов уперед, натикаючись на кам'яні визубні, обминаючи їх, а сам все напружено думав, згадував, чи сюди вони з Геною йшли за їжачком, чи не сюди.

Еге ж, таки важкувато знайти тут дорогу. Це не те, що в степу чи на морі, де все видно, як на долоні. Це — підземелля. А тут хто завгодно заблудитися може. Навіть той, хто вже раніше бував. А якщо він, Сашко, одразу виходу не може знайти, то що ж тут дивного? Знайде… От тільки часу шкода. Затримаються вони довше, ніж слід, лаятимуть Гену вдома так, що тільки держись!.. Та й йому, Сашкові, мабуть, дістанеться від матері.

«Ну, нічого, я всю вину на себе візьму, — вирішив Сашко. — У мене мама хороша, якщо й поб'є, то не боляче…»

Він зупинився, уважно подивився круг себе й сказав:

— Гено, тепер я вже точно знаю, куди треба йти. Ось сюди.

— А ти правду кажеш, що знаєш? — перепитав Гена.

— Ну, звичайно ж!.. Ходімо.

Та все ж Сашко йшов не дуже впевнено. Він зупинявся через кожні десять-п'ятнадцять кроків. По дорозі з'явилися нові повороти, що вели у безвість, і нарешті хлопці знову наткнулися на глуху стіну.

— Ти диви! — здивувався Сашко. — Знову ми в цьому закутку. Я його вже добре запам'ятав. Тепер ясно: лівіше треба було брати.

Гена не відповів. Та Сашко й не чекав на його відповідь. Ці останні слова він сказав тільки для себе. Йому справді здавалося, що він запам'ятав цей закуток. Він був певний, що тепер, варто тільки повернути ліворуч, і їм відкриється шлях до виходу.

Але ця дорога знову чомусь повела вниз.

«Ну й нехай собі, — думав Сашко. — А вихід усе-таки попереду є».

І Сашко йшов, ішов. Гена важко чвалав за ним. Він боявся відстати від свого друга й на крок.

А Сашко все ще надіявся, що ось-ось попереду засіріє денне світло, закінчаться оці таємничі печери і він з Геною дихне свіжим повітрям. Йому так захотілося швидше виплутатись з катакомб, що він відчув прилив нової сили й майже весело обізвався до Гени, який раз у раз спотикався.

— Ну, що ти, як лантух з тирсою? Треба ж міцнішим бути. У нас дівчата і то… Куди тобі!..

Проте ще через якийсь час Сашко і сам втратив бадьорість, свічка вже наполовину згоріла, а попереду ніякого просвіту. Хоч би було з ким порадитись. А то цей Гена, справді, — лантух лантухом. Самому й то вже легше було б!..

— Сашко, давай посидимо трохи, — обізвався Гена. — У мене вже ноги болять.

На його велике здивування, Сашко одразу ж погодився:

— Гаразд, тільки не довго. Гена важко опустився на землю.

— Сашко, чи ми не заблудилися? — жалібно запитав він, боячись власного голосу.

— Що ти?.. І скаже таке, — заблудилися!.. Ось тільки спочинемо трохи й підемо далі. Не дрейф, до вечора будемо дома.

— А хлопці, мабуть, давно вже дома.

— Ну, то й що ж? Хіба у них такий маршрут, як у нас? їхнім шляхом і маля легко пройде… Поки сидимо, давай погасимо свічку.

Він дмухнув, і хлопців окутала темрява. Обом стало моторошно. Гена ближче присунувся до Сашка, щоб відчувати його весь час біля себе.

— Ти не тремти так, — сказав Сашко, намагаючись голосом заглушити в собі той страх, який почав оволодівати ним.

Власне, він боявся не темряви. Його лякала думка про те, що вони, мабуть, таки справді заблудились. А якщо це трапилось, то нелегко буде їм вибратися звідси. Федір Семенович розповідав, що в партизанів було багато ліхтарів не тільки звичайних, але й кольорових, зелених, синіх. Їх розвішували так, щоб по вогнях можна було визначити, куди треба йти. А що робити йому, Сашкові, з своєю свічечкою?.. Ех, наробив їжачок лиха!..

Хлопець сидів і пригадував, як вони з Геною увійшли в катакомби, куди потім повернули, які прикмети траплялися на шляху… Звичайно, зараз треба брати ліворуч і тільки ліворуч, а там уже й до виходу недалеко…

Сашкова мама повернулася з роботи, зайшла у двір, який заріс густим кучерявим споришем, ступила на ґанок, відчинила двері і дуже здивувалася, що син не зустрів її. Сашко, хоч часом і був хлопчиком пустотливим, але разом відзначався хазяйновитістю та працьовитістю. Його маленькі загорілі руки уміли звільнити маму від різної домашньої роботи: вони копали землю, рубали дрова, носили воду, пришивали ґудзики і навіть готували нехитру страву — пшоняний суп чи товчену картоплю до оселедця.

Знаючи, що мама дуже втомлюється на роботі, Сашко часто зустрічав її готовою вечерею. Їжа не завжди була смачною, але мама не сердилась, а, навпаки, хвалила Сашка і ніжно гладила його