Зібрання творів - Василь Стус
дісталась іншому комусь. Ти граєш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки. Мені б сміятись —
я плачу. Груди розпирає гнів
(маленьке перебільшення: сновиди
здебільша врівноважені в чуттях) —
а я радію. Рушив катафалк —
а я втішаюсь. Вилізши на повіз,
вигукую: хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
і тільки підбадьорює: віват.
Поскрипують стільці в порожній залі,
єдині глядачі цієї п’єси,
і дивно так вглядаються крізь мене
у порожнечу, видну тільки їм.
Так голова болить. І так нестерпно
прожекторна освітлює пітьма,
неначе тьмавий зал перетворився
на сніп вогню пекельного. Суфлер
наказує нарешті зупинитись.
А я вганяюся з розгону в зал.
І все. Скінчилося. Вистава щезла.
Завіса впала. Я вже не актор —
глядач. А скільки покотом у залі
лежить живих мерців, старих акторів,
обпалених огнем шалених рамп.
І всі вони до мене простягають
осклілі руки: — О, щасливий Йорику,
твій номер тут — 135. По ньому
шукай подушку, ковдру і матрац.
І можеш спочивати, скільки хочеш.
Тут час стоїть. Тут роки не минають.
Бо тут життя — з обірваним кінцем,
як у виставі. Тільки є початок.
Кінця ж нема. — Як ця вистава зветься?
— Щасливий Йорик. — Тобто, я герой,
як кажуть, заголовний? Був — героєм.
Тепер — скінчилося. Ми теж — були.
— І що за п’єса? — Варіянт удатний
давно вже призабутого Шекспіра.
Її створив славетний драматург.
— І як його на прізвище. — Немає
в нас прізвища. — То як же так?
— Ім’я годиться тільки тим, котрі існують.
— А ви? — Ми всі однаково щасливі.
— Цей Йорик — божевільний? — Ні — щасливий.
— Щасливий? Так? А я кретина грав.
— То що тебе дивує? Хай кретин,
розумний, геніяльний чи щасливий
або нещасний — то пусті слова,
що правлять для розрізнення — та й тільки.
А тут немає родових одмін.
Бо кожен з нас — актор або глядач.
А це одне і те ж. Бо глядачеві
так само треба грати глядача,
і то — захопленого. А наймення
у нас немає свого. Нині — Йорик,
а завтра вже ніхто. Чекай на роль,
якою і почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз єдиний — Йорик,
а все життя — ніхто. Ні тобі виду,
ні імени. А грай чуже занудне
нашіптане життя — самі повтори.
Так живучи у ролі аж до смерті,
вивчай слова забуті: боротьба,
народ, любов, несамовитість, зрада,
порядність, чесність. Так багато слів
ті предки понавигадали. Боже,
життя на гріш. А так багато слів.
І майже всі — чужі і незнайомі.
Скажімо, нас назвали — будівничі.
А що то — будівничі? — й не питай.
— Ви щось будуєте?
— А що то — будувати?
Так звуть нас — будівничі. От і вже.
А нам до того байдуже. Хіба
тобі не все одно, що справжній Йорик
був зовсім, може, і не Йорик. Навіть
напевне ні, раз так його зовуть.
Ти пам’ятаєш — Гамлетові в руки
попав лиш череп — ні очей, ні губ,
ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер і автор —
усі живуть одне чуже життя:
удень вистава, все одна й та сама,
хоч завше невідома, бо ждання —
то теж актор, що грає сподівання
і вміє виінакшувати текст.
А уночі — те ж саме. Лицедій
вже звик до спокою. Допіру смеркне —
ховається під ковдру, ніби равлик
у мушлю. Той, скажімо, бубонить
собі під ніс якісь уривки ролі
(озвучує мовчання й мертвий жест),
а той зайдеться реготом — аж відлоск
летить в концертну залу. Третій спить,
четвертий плаче. П’ятий втупить очі
у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один — молився. Скільки знаю —
він був із нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерів (їм життя коротке)
допоки не завісився. З нудьги,
подейкували наші ліцедії,
хоча розмов про те і не було.
— Чому? — А що базікати? Даремне
плескати язиком. Ще хто почує —
і донесе суфлерові. Бо ми
радіти зобов’язані до смерті.
Це перший наш обов’язок. Колись
був завітав до нас найголовніший
суфлер. Велику раду був зібрав
і слухав кожного. А ми стояли
і хором дякували. — Ну а той?
Дивився
і розуму випитував у нас.
Хто радо радість грав — того наліво,
нерадо хто — направо. Ну, бувай,
бо взавтра загадав мені суфлер
демонструвати щастя — три години,
чотири — гнів, а решту дня — любов
і відданість. То треба й відпочити.
Я був залишений напризволяще,
і мізкував собі, що досить рух
єдиний одмінити — і тоді
вже не збагнеш кінця ані початку,
бо все переінакшується. Світ
тримається на випадкових рухах,
які його означують. Пітьма
навпомацки у кості грала. Глухо
постогнували сонні лицедії,
і оком Поліфема угорі
світив червоний місяць безголосий.
Я ждав чогось до ранку. Ніч?
Життя?
Чи, може, вічність проминула? Тільки
нарешті увімкнули дня рубильник
і краном баштовим піднесли сонце,
а на склепінні неба появило
двох лицедіїв — що співали дружно
за жайворонів. Із лабораторій
взяло росу на пробу. І вчепило
рекламний щит: «Ставайте до роботи —
почався день». До буди вліз суфлер,
і п’єса почалася, не скінчившись.
* * *
Утрачені останні сподівання,
нарешті — вільний, вільний, вільний ти,
тож приспішись, йдучи в самовигнання,
безжально спалюй дорогі листи.
І вірші спалюй, душу спалюй,
