Зібрання творів - Василь Стус
* * *
І то вже — так. І то вже — зразу:
пади у прірву — ані руш.
Од чаду самоти, од сказу
заголосило кілька душ
в твоїй — самотній і спустілій
(забув — про корогву й пірнач?).
Спинайся — хоч на божевіллі,
але — віддяч. Але — віддяч.
Дарма, коли й добра не буде,
ні тобі душечці — добра —
таки не буде. Коле груди
і хрип прилипнув до ребра.
* * *
З зазубреними берегами озеро —
ковток води між виспраглого лісу
дубового, як кров, бо антрацитна
у надрах розговлялася жага.
Високе сонце, верески, спижеві
округлі плечі вздовж гінкої шиї.
Неспокій на душі. Лівіше серця —
як раннє підпадьом — нагальний біль.
А спондилова глина крем’яніє
і так натужно пише мить дозріння
(але чого? Ненатлого кохання
чи тугою накликаних розлук?).
Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли
і спекою, і літом, і журбою
ненатлою. А бронзове волосся
мені, мов яра памороч, було.
Отой прощальний змах тонкоголосий
тремтливої руки, той голий накрик —
пунктирами — щербатий яр, той пагорб —
яким зигзагом путь тобі значив?
* * *
Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.
І хто позаздрить животтю твоєму,
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи
і суходіл міліє. Скільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи. Господи, подай
недугому високу допомогу —
нехай я віднайду собі дорогу
для мужнього конання. Рідний край
на белебні ясніє осіянний.
Почуй мене! І озовись, коханий!
І лиш недобрим словом не згадай.
* * *
Пахтять кульбаби золоті меди
і, ніби хмарка бурштинова, бджоли
злітаються до мене знадокола
і прозначають трачені сліди.
І вже нема ні щастя, ні біди,
а тільки світ, тугим пойнятий гудом,
а тільки лет, що зветься творчим трудом,
а тільки клич: живи, але не жди.
І не марнуй чеканням плинних днів
і не гніви Господнього веління.
Життя — то кара. Кара — благостиня.
А ми — коткі, мов валуни віків.
* * *
Як добре сіятись під небом,
ісклавши в копи хліб смертей
і пильнувати сон очей,
бо мед гріхів цідити треба
в спижеві кадуби ночей.
І тяжко віриться, що роки
по наших душах протрублять
і гори згорблені високі
враз западуться і витоки
прорвуть грудей смертельну гать.
* * *
Полудне. Спека. Тиша. Спокій.
По загороді горобці
колошкають твій сон глибокий,
і вартового мірні кроки,
і спалах сонця на щоці.
Полудне. Закипає далеч
журною піною видінь.
Пісок. Безмежжя. Чорна галич,
мов сяйва вертикальна тінь.
Полудне довжиться колюче,
ростуть із серця шпичаки,
аж ген по прірві — кручі, кручі,
котрими бавляться хмарки.
* * *
І навалились дні —
таке страшне завалля!
Сни висталились сталлю —
і не збудися в сні.
І горе переспи,
приспи свою досаду,
коли немає ради,
а є одне — терпи.
Відбігли, наче пси,
розвіялися в полі
повщухлі душі голі
і голі голоси.
Було ж: спередодня
так довго тембітало,
за тим світати стало —
прожогом, навмання.
Окрушинами днів,
торосами завалля
сни висталились сталлю
і смерк забовванів.
Благаю повсякчас:
ти, Господи всевишній,
карай нас, многогрішних,
а не забуди нас.
* * *
Запахло сонцем воском і зелом.
В мосяжне колихання передліта
летить бджола, журбою оповита,
мов янгол із надламленим крилом.
На обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
своїм журливим і легким теплом.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як дихання землі і як кохання,
і як плавбу до вічності. Мала,
вона зазолотіє соком сонця
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до вутлого кульбабиного лонця.
* * *
Щось сталося мені — геть облягло знесилля
і сни мене біжать і щемна ніч гнітить.
На ліктях підвелась зоря, мов породілля,
і дух мій скорчився — і корчами кричить.
Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий,
блукай межи дерев, де погорою рев.
Так серцю хороше, що гріх не напитати
дороги потерчат, лісовиків і мев.
Щось сталося мені — зайшов бузковий безум,
бо зацвіли братки по цих сумних грядках.
Будь за сестру мені, косичена березо,
за брата, клене, будь, за серце, все в сльозах.
Скажений, стій і стій! Не піддавайся кличам.
О не стенайсь, душе! Уходь у береги.
Нехай живлом весни ми очі возвеличим
і вступляться в серця нам зайдами боги.
* * *
Самотньо сновигає голос
у синіх нетрях вечорів.
Зернистий похилився колос,
що вкруг чола, мов жар, горів.
Запахло вільгістю од лісу
і сонце червінню взялось.
О тише тиші, заколисуй
забутим гуком, як жилось
тобі під ґронами калини,
де попелясті зозулі
вістили роки: жий однині
на всенепізнаній землі.
О, чий то голос сновигає
у синіх нетрях вечорів?
Ти чуєш? Серце промовляє —
до тебе Бог заговорив.
І мовив Бог: моєї влади
ти поцурався задарма.
Заради молодої знади
спізнати обшир, бо нема
такого обширу на світі,
щоб став подобою небес.
Я слав на тебе лихоліття,
