Зібрання творів - Василь Стус
щоб до життя ти був воскрес,
аби збагнув, що над покари
немає більшої цноти.
Ти бачиш — побратимів мари?
То весь — мов на екрані — ти!
* * *
Наслання — от і вже!
Піт заливає очі,
нас дума вічно врочить,
але не береже!
І скоро стрілить в ціль
ця стислість навіжена —
і знищить (і про мене!)
задавненілий біль.
Як часу остюки
устрягти в серце спрагли,
коли прозріння нагле
торкається щоки.
Облудливих порад
ти був зазнав чимало,
а як до діла стало —
упав — за рядом ряд.
Пізнаєш ти ачей
Господніх воль наслання
в поконі квітування
і виквіті смертей?
А перемігся — ти?
А серцем — перемігся?
О дух мій, не гнітися
од смерку й самоти.
Із випатраних гнізд
зриваються орлята,
у безвість вирушати,
де басамань борізд.
Нема куди піти,
нема куди подітись,
гнітитися, гнітитись,
а долі не втекти!
По жилах час тече,
а просвітку не видко,
життя сувору нитку
проклята Парка тче.
* * *
Між загород відшукуємо рай,
цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли
геть впокоїли простір надокола,
що кращого у Бога й не питай.
Забудься сном несклеплених повік,
занурившись у памороч чекання,
де почезає зустріч і прощання
і бідам загубився довгий лік.
Впокоєний гойдається мишій,
мордовський вітер накликає хмари,
стань на межі віддячення і кари
і щастен будь, о в’язню молодий!
* * *
Той бідний виквіт рідної землі,
що, кроплений дніпровою водою,
своєю присягався головою —
що розпізнав рахманний біль землі —
уже його покраяно, потято.
Пожовкло рано вигнане стебло,
а там де жебоніло джерело
схилив чоло дбайливий Пантократор.
* * *
Вельможний сон мене опав
і тут нараз почув я:
Високий голос пролунав:
підпалий, алілуя!
Пильнуй страсну стезю страждань
спізнай смертельні чари
дороги добр і почезань
свавілля і покари.
Бо ти — це ти, це ти і ти,
бо ти і є Вітчизна,
бо так стоятимуть брати,
як буде днина грізна.
Бо є в тобі цілий народ
його червонокрівці.
Не дай рукам лихих заброд
вскубти пера жар-птиці.
Тож на хресті святих розстань
тримайсь допоки скону
дороги зустрічей, прощань,
свавілля і закону.
* * *
І край чужинецький тебе оточив —
довкола лиш сопки й розпадки,
а від товариства, з ким дружбу водив
ні чутки, ні звістки, ні гадки.
Полон у полоні, межі стомежа,
ти вся — за горбами-горбами
натхнення і хорого серця ґанджа —
з синами, хрунями, рабами.
Ти тут довершишся, моя самото,
моя чужино безберега,
розлуко-незустріче, вічна мето,
красуне, князівно, сердего?
* * *
На віковому бездоріжжі
так легко вискочить з лиця
і донести до самкінця
свої каріатиди хижі.
На цих шалених ставітрах,
де ні коня, ані дороги
звіряй свій крок за знаком Бога —
і попри смерть і попри жах.
Як воду в шклянці, пронеси
свою з дитячих літ подобу,
як припочаток свій і спробу
сказати: Господи, спаси…
* * *
Із вечора — одразу в ранок.
Ну й інквізиторський крутіж!
В ривкому снінні сто циганок
все не нагострять гострий ніж.
Сніги, і хмари, й поголоси
і вигорбіла Колима.
Над чорноводям сиві коси:
то тужить мати, мати, ма…
Готель. Кімната — на чотири
самотні ліжка. Діти сплять.
А той, що в довгому подирі,
з усіх кутків зорить, як тать.
* * *
Гемонське непорозуміння!
Якась вселенська глухота!
А шал який! Яке озління!
О білий світе-блекота.
Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.
Словечко зрониться — і вже.
Тоді й Господь не вбереже
у цій біді, у цій пригоді.
* * *
О передсмертні шепоти снігів
напровесні, як Колима святкує
свій першотравень — як вода струмує!
Як пильно сланик кущ свій насторчив —
до сонця, сонця — наче тетерук
напризволяще кинутий в пустелю
своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю —
під кригою — земного серця стук.
* * *
Одна гора — зима, а друга — літо,
а я стою, мов осінь, — посеред.
І сонце, сонце, со- несамовите
топило сланцю перегірклий мед.
Мені колимські мухи задзижчали,
мені торішня пахнула трава,
бо Ти мене, мов янгол, пильнувала.
Ти — наречена ачи удова?
* * *
Колимське сонце стало сторч.
Бог ним махає, як ковадлом.
Пади-но з каменя на корч
і волю пий, аби не вадило б.
Довкола сопки геть рябі,
каміння, золото і кості.
Гей, земляки, заходьте в гості,
підданці спільної доби.
* * *
За Р.Кентом
Стара людина, сопки давні
і кінь старий, і світ старий
і всі утрати непоправні
і біль — хоч душу роздери!
Між сопок схований надійно,
промерзлий наскрізь, до кісток,
чи пригадаєш супокійно,
де круча обірвала крок?
Дай Боже хоч біди якої,
коли ні краю ні коня
і долі дай — та злої! злої! —
нехай донищує до пня!
* * *
Гора за горою.
Гора за горою.
Не видно Вітчизни —
світанок не бризне.
А поніч лопоче,
