Зібрання творів - Василь Стус

листок зелений — ані ворухнеться,

як мертвий висить. Жду. Чого ж я жду?

Щоб надійшов один болючий рот

з попеченими тьмавими губами

і злякано накрив мої уста,

проносячи движкий свій усміх далі.

Весняна мжичка. І земля ще спить.

От-от зі сну прокинеться погода.

І зблисне сонце, і забродить сік

в тих овочах, що довго літа ждали

і старіли в чеканні. Але ти,

трояндо чорна, пуп’янки пустила!

* * *

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,

тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.

А сто мерців, обсівши серце, ждуть

моєї смерти, а своєї волі.

І день при дні глевтяники жують,

аби чим-небудь душу закропити.

Валує дим — то дні несамовиті

вершать ачи розпочинають путь —

по спогадах, що в пам’яті гніздяться,

по втратах, що тебе з усіх спромог

угору поривають, коли Бог

постав, як лютий бич і можновладця.

СПОГАД

Вечір. Падає нáпруго

сонце. Обрій ошкірений

наколовся на шпичаки

дальніх сосон.

Спокій. Понад узгір’ям гроз

легіт — щойно зведе крильми

і застигне. Пам’яттю вражений,

пригадаю:

Темінь. Вишні під місяцем

дрібно тремтять. Свічка розкошлана,

а троянди пуклі серця

б’ють на сполох.

Ось ви, полиски щасть моїх!

Ось ти, щемна поро прозрінь!

Будь же, мите, на віддалі

і не ближся!

* * *

І як ти озовешся — з такої німоти?

Такі шляхи пройти — із розуму зведешся!

Вікно прокрила ти — гучне вікно прокрила,

зозульку посадила, щоб гостя стерегти.

Кує зозуля «ку». «Ку-ку» — зозуля піє,

а квапити не сміє часу ходу тяжку.

Та до моїх ушей той спів не долинає.

Лиш досвіток світає, вся провість — для очей.

Весь просвіт — ледь бринить тичиною надії.

Склепи, кохана, вії: бринить і брость і віть.

* * *

Горить сосна — од низу до гори.

Горить сосна — червоно-чорна грива

над лісом висить. Ой, і нещаслива

ти, чорнобрива Галю, чорнобри…

Пустіть мене, о любчики, пустіть!

Голосить Галя, криком промовляє

і полум’я з розпуки розпукає,

а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.

Прив’язана за коси до сосни,

біліє, наче біль, за біль біліша,

гуляють козаки, а в небі тиша,

а од землі — червоні басани.

Ой любі мої легіні, пустіть,

ой додомоньку, до рідної мами.

Зайшлася бідолашна од нестями

і тільки сосна тоскно так тріщить.

Горить сосна — од низу догори

сосна палає — од гори до низу.

Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

ой чорнобрива Галю, чорнобри…

Прости мені, що ти, така свята,

на тім огні, як свічечка, згоріла.

О як та біла білота болила

о як болила біла білота!

* * *

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

злютованої висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі —

усе назначено до тебе ще.

Дорога рвіння прикорочена.

І не зайти за дальні далечі.

І за крайсебе не зайти.

* * *

Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях.

Відгасли всі вогні, що гріли

мене по самітних ночах.

І порожнеча скрижаніла,

і скрижаніла німота,

і вся душа, на дуб здубіла,

і плоть, мов знята із хреста.

Ще, оглашенний, накликаю.

Ще, начуванний, чую глас:

— Це спит. Я спитом вивіряю.

— Мій Божечку, забуди нас!

* * *

Місячне сяйво ллє

сиву куделю мрій.

Боже, царство твоє —

наче бджолиний рій.

Шепче лапатий сніг,

д’горі знялась сосна,

стану, зайду за ріг,

ніби нічна мана.

Грає зоря в гіллі,

спогад, мов грім, гримить.

Десь на сумнім столі

білий метелик спить.

Зорями повен світ,

думами повен дух.

Лине твій крик-привіт —

ані торкнеться вух.

Щоки сумні твої,

руки сумні твої,

наспіви-солов’ї

ллються — в три ручаї.

Темене, почезай,

де він, мій рідний край,

мій русокосий рай?

Радосте, не ридай.

Хай кружеляє твердь,

хай вороніє смерть,

повне тобою вщерть,

серце зболіло геть.

* * *

І дім наліг на дім,

і вулиць крутія.

У імені твоїм —

ганеба — скорб моя.

Тороси вікон, ґрат,

проспектів, ліхтарів —

за кожним рогом — кат

зі злим острішком брів.

Це він — кивав каштан,

як вишколений шпиг.

Вродився враз паркан:

це я його встеріг!

Це він, це він, це він —

при кожнім вітражі:

Піймався, вражий син,

держи його, держи!

Трамвай тебе затис,

цей мур дорогу втяв.

Куди подіти хист,

що душу запопав?

Прости ж їм, Боже, встид,

і відпусти їм гріх.

Ловці душі в твій слід

біжать з усюд усіх!

* * *

Сьогодні прощальна пора настигає —

і від суходолу зірветься літак.

Але й з-поза хмар небезпека чигає —

то ледь відстає, то вперед забігає.

Отож, начувайся: рушаємо вспак.

Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер

і далеч, урубана в обрій мечем —

тих ієратичних назначених літер

нервовий скоропис — як сіверкий щем.

Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.

Заплакані вікна. Всевікна твої.

Готуйся до злету. Кінець животінню.

На тебе чатують світи-галаї.

Прощальний — як подим пожарищ — той спогад.

Колюча жорства. Деренчать камінці.

Дорога в провалля. В провалля — дорога.