Зібрання творів - Василь Стус

на голому гіллі, на вітрі

на хмарнім небі, на дощі,

і заспокоєння нехитрі

зупинять руку на плечі

прижурному. Ще осінь буде,

ще будуть зими і сніги.

Тоді спадуть з очей полуди

під млосні шепоти пурги.

* * *

Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору.

Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч.

Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору,

в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич.

Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить

цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь.

У всесвіті чути — голісінький голос голосить

і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь.

Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі

Чи то України огорнутий мороком дух.

Крило холодить полохке лопотіння тополі.

Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух.

Намистом огнів озиваються весі і гради.

Зболілим видінням снується нам сон мерехкий.

Ява ачи марення ачи з глухої надсади

цей простір озвався — понурий і неговіркий.

Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари,

така чорнота, чорнота, чорнота угорі!

Від магми земної до серця дрібного — удари

дзвінких молоточків в космічній заходяться грі.

Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне,

цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь,

цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна

земля, що звабляє в провалля обсотану тінь.

Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри,

над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет.

Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари,

вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет.

І зорі подвійні і місяць подвійний блукає

подвійного руху згромаджений центр налог

в високому леті твоє товариство шугає —

малі підсусідки, якими пишається Бог.

* * *

Для І.С.

Сузір’я знов лаштуються в танець,

метелиця от-от займеться виром.

Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —

отим Романам і Володимирам.

Запорошило, замело, засні—

жило дорогу — а куди рушати?

Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.

Ще нам цей час — за просвіток згадати.

Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,

що безпросвітні, як відьомське око.

І водить блуд нас і колише страх,

а притомився — і бере морока.

Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.

Аж там спочин. Твій нездоланний жах.

ЧАСТИНА ДРУГА

* * *

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

вилискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на віття виголіле. Рине впрост

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне—

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуєш, чуєш протяг у душі?

1970 р.

ВЕРТЕП

На першому поверсі двоє людей,

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що часом навіть не добереш,

де люди, а де лиш тіні.

Внизу проказують — нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би, як собаку.

Потім на кін виходить хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

донизу й угору.

Сніп світла підноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

«одним кипіти в маслі,

а другим — у смолі».

Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися.

Спочатку стоїть на руках,

потім стає на ноги.

Доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

а ноги зависають в повітрі.

І тоді помітно стає,

що обертається, власне,

тільки тулуб.

* * *

Цей корабель виготовили з людських тіл.

Геть усе: палуба, трюм, щогли

і навіть машинне відділення.

Морока була з обшивкою.

Особливо погано

держали воду місця,

де укладалися людські голови.

Коли утворювалась потужна водотеча,

діру затикали кимось із екіпажу.

В той час, як решта

шукала щасливої пристані

у відкритому морі.

* * *

Спочатку людину вбивали

(це робилося дуже майстерно й швидко),

потому вбитого одживляли.

Реанімацією займалися

в косметичних кабінетах

малярі — замість лікарів.

Справі одживлення

віддавали життя

цілі династії майстрів пензля.

Зате й одрізнити

живого од мертвого

було неможливо.

* * *

— Досить крові, — продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,

стримів у спині.

І я подумав, весь скривившись од болю:

що, як він заходиться

ще й лікувати мене?

* * *

Ця п’єса почалася вже давно.

І лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе.

Отож мені найщасливіша роль

дісталася в цій незнайомій п’єсі,

в якій я слова жодного не вчив

(державна таємниця!). Автор теж

лишається інкогніто. Актори

чи є чи ні — не знаю. Монолог?

Але без слів? Бо промовляють жести

непевні. Що то — сон, ачи ява,

чи химородні вигадки каббали?

Чи маячня — і тільки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонімий суфлер

показує на мигах. Не збагну я:

захочу стати — він накаже: йди,

а йти почну — примушує стояти.

У обрій декорований вдивляюсь —

велить склепити очі. Мружусь — він:

у світле майбуття своє вглядайся.

Сідаю — каже: встань. Отетерілий,

вирішую: