Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Що радує людину, звіра й птицю,

Та не забути б пахощі її Від кореня землі, сльози і неба,

Та ще вловити потаємний звук,

Коли вона шепочеться з камінням І хилиться в завіддях снігових,

Але ж цвіте і не вмирає зроду...

Помер Андрій Самійлович Малишко 17 лютого 1971) р. Він залишив не тільки непересічні поетичні твори; в його спадщині — художні переклади, публіцистика, літературно-критичні статті, оперні лібретто тощо. Він мав багатогранний талант, який розкрився повно й щедро.

І хоч його творчий шлях проліг через перегони складної і суперечливої доби,— він беріг вірність отому давньому материному заповітові, прагнув залишитися мудрим і мужнім. Без Малишкової лісні, натхненної і суголосної своїй добі, неповною була б картина розвитку україн* ської радянської поезії.

О. В. ШПИЛЬОВА

ПОЕТИЧНІ

ТВОРИ

ІЗ ЗБІРОК «ДРУЖБА», 1935 р. «БАТЬКІВЩИНА», 1936 р.

БРОНЕПОЇЗД

Пісня рветься перед боєм В зимову холодну пору.

Ходить три дні бронепоїзд1 Біля Дарницького2 бору. Бронепоїзду до міста Вже пробитись неспромога, Бронепоїзду на відступ — Розворочена дорога!

Та не взять матросів з бою,

В ніч обстріляну, сувору,

Не здається бронепоїзд Біля Дарницького бору!

Тільки першому матросу Заливає очі з поту,

Тільки другому матросу Вже не стати на роботу.

Кулемет не націляти З амбразури серед бою,

Не метнуть йому гранати П’ятижильною рукою.

Бо вона смертельно висне.

Не підкорена відроду.

І не зводить третій пісню, Перевірену з походу.

А молодшим спать не можна, Брови зведені в заломі;

Ніч холодна, ніч тривожна,

Руки стиснуті в утомі.

А молодпіі стали строєм,

Каже перший, каже й другий:

— Стань же, куле, нам сестрою, За найкращу будь подругу!

Ти лети, лети, співуча,

Як злітає бистрий сокіл,

Понад ріки, там, де туча,

Понад, урвища глибокі.

Ти до ІДорсового полку3 Пронеси матроські вісті,

Там, де Димер, Семиполки, Там, де славні комуністи.

Але пізньою порою йдуть петлюрівці в обході, Все ж не взяти їм героїв У звитяжному поході! Командир зіходить з вишки, Дума думу сумовиту:

— Принесіть, матроси, лишки Бойового динаміту.

...Як зривали паровоза,

Як зривали власне серце,— Вдарили чотири грози Від землі до туч у день цей! Впали вибухи імлисті,

Як важкі чотири бурі. Умирали комуністи За робочих диктатуру. Густолиста яворина Хилить віти аж на воду, Виглядає мати сина З більшовицького походу. Питай, мати, вітру в полі, Весняних дощів із грому:

Чи лужком на вольній волі Не вертає син додому?

Віт не зводить яворина Біля заводів-потоків,

Не побачить мати сина І за п’ять, за десять років... Не плач, мати, не плач, мати, Не журись, дівчино мила. Рвуться Щорсові гранати, Сходить слава з-над могилиі Бойове злітає сонце,

Йдуть броньовики до міста,

І ведуть їх комсомольці — Кочегари, машиністи.

Яблуні підносять жмені Неприхованого плодуі

йдуть дівчата біля мене,

Як голубки біля броду. Мати з нами. В літо, в осінь З трав спада важка росина, Золоті воркують сосни Над землею її сина.

ЗАСПІВ ПРО БОЖЕНКА

Зашуміли дві тополі,

За ярами вітер зник.

Пролягла доріжка в полі, Світить місяць-молодик. Половіє в полі жито,

Сонце падає в траву,

Коней ковані копита Б’ють дорогу степову. Рано-вранці пораненьку — Може б, пісню молоду?

Що ж ти хмуришся, Боженку? 1 Що ж подався на виду?

Ані в Смілі, ні в Таращі,

Ні в боях усіх доріг

Ти не блід, Боженку. Нащо ж,

Нам на горе, занеміг?

День устав на люту муку,

Кінь травицю примина.

Не зведе Боженко руку,

Не знаходить стремена.

Ти б не пив студену воду,

Де ворожа лють сліпа Після кожного походу Все отруту підсипа.

То злоба ворожа круто На гарячі йде діла.

Тричі проклята отрута,

Ти до горя довела!

А надвечір у дорозі —

Цокіт кованих копйт.

— Встань, Боженку, на порозі, Стрінь гостей біля воріт!

Не вітри грудьми в розгоні Прилягли до шпоришів —

зо

Вороні виносять коні Бойових товаришів.

В коней порвані вудила,

В друзів сльози, біль і жаль, їх судьба в світах водила,

А зустрілась їм печаль. Квітне вечір синім цвітом, Припадає до лиця, Побратими йдуть з привітом, Щорс цілує, як отця.

І в похмурому світанку Встав Боженко на виду:

— Бачу друзів наостанку, Від отрути упаду... Поховайте, щоб могила Не заглохла в лободі,

Щоб дорога не пилила В дальні літа молоді.

Щоб в жалі хилились бурі,

І Дніпро, й Десна, й Дністер, Розправляйте брови хмурі, Не журіться, що помер! —

Та й замовк.

І ходить згадка,

Де могили світла тінь,

Для майбутнього нащадка, Для грядущих поколінь.

І тепер щодня й щороку Знають внуки й матері,

Як могилу ту глибоку Розривали на зорі2.

Грізним листом зашуміли Тополинії сади —

І його могутнє тіло Волокли у три сліди, Шматували...

В ріднім краю, Як малим, у давнину,

Знов Боженка спогадаю, Добрим словом спом’яну!

Наші коні на припоні В бойову готові путь: Осідлали хлопці коні, А дороги вже гудуть.

Ще й очима молодими Глянем в радужні поля.

Там лежить моя родима,

В тёплім цвіті несходима,

В битвах радісна земля!

ПРОЩАННЯ

ТІ. Г. Тичині

Не сумуй одна,

Не журись одна,

Дівчино моя хороша, Вишня наливна!

Ой'напій коня,

Каре оченя,

Сизокриле голуб’ятко,

До побачення!

Вийшла за Дунай, Прощавай, прощай...

А в поході, у народі Ти мене згадай.

Ще й звелась рука,

А журба гірка:

Тільки пісня. Тільки слава Про більшовика.

Що полями слід,

Що лугами брід,

Ясна зірка на кашкеті Повела в похід!

...Ой напій коня,

Каре оченя,

Сизокриле голуб'ятко,

До побачення!

ВИЙДУ В САМИЙ ВЕЧІР...

Може, я здаюся дуже строгим, Що й привіту не даєш мені,

Як ідем по весняних дорогах,

Зустрічаєм сонце в далині.

А зустріну береговим краєм,

Де на річку влали небеса,—

Твої очі в землю опадають,

Як цвітна опадиста роса.

І не раз зустрінуся, не двічі.

Серце вдарить, повне юних сил...

Я ще слова про любов не вивчив,

А без слова — як передаси?

...А сьогодні — вийду в самий вечір, В розцвіт вечорової зорі.

Чи побачу милі твої плечі,

Очі — мов прозорі янтарі?

Ми удвох проходимо полями,

Де гречками пахне гаряче. ...Усміхнулась радісно і прямо До моїх схвильованих очей!

Може, я здаюся дуже строгим,

Ти ж — як цвіт в колгоспному саду; Пролягли нам весняні дороги —

По якій захочеш — проведу!

ПІСНЯ ПРО соколів

Мовби чуючи недобре —

Не