Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги.
Цвіти, земля моя, відрадо,
І погибайте, вороги!
Немає Волги на чужині,
Немає іншого Дніпра,
А ви людей на Україні І море щастя і добра
Хотіли в ярма запродати, Пролити кров і гнати піт.
О, будь той день і час проклятий, Коли побачили ви світ!
Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги,
Цвіти, земля моя, відрадо,
І погибайте, вороги!
Немає іншого Уралу,
Другого Сходу не знайти,
А ви ж ці землі продавали,
В крові заюшені кати!
Бійці від краю і до краю На прикордонну йдуть межу,
Я краще слово добираю,
До вас, брати мої, кажу:
— Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги,
Цвіти, земля моя, відрадо,
І погибайте, ворогиі
Ні, ні! Не зрушити свободу,
Як не всушити з моря вод,
Так гинуть покидьки народу,
І проклинає їх народ.
КОРНЮША
Ген від моря до гаю Налилися жита,
Нову пісню співає Сосна золота.
А в двадцятому році,
Де ліси і ліси,
Де столітній дубок Головою поник,
Жив суворий дідусь:
— Не моли, не проси! — Сивобровий Корнюша, Звичайний лісник.
Він сосну і березу Огляне вночі,
Привітає він зорі, Зирнувши до хмар.
За Десною огні,
Над Десною сичі,
А Корнюша іде,
Як лісний комісар.
Розгорілися битви На захід і схід,
І дорогами шляхта Втіка, поспіша:
— Одвернися в хатину, Бува, на обід,
А лісок і підпалить Шляхетська душа!
Тут тобі і посадка,
Й сосонка, бува,
І міцний окоренок...
Згодиться, ще й як!
Та на вітер ніколи
Не кида слова
Він, Корній Миколайович,
Сам Залізняк.
Не помилиться око У північ німу,
Шістдесят вісім років Минуло йому.
А в зелене вечір’я Під сивий туман Підлетіли копита До самих дверей,
Що запінені коні Улан та улан,
І нагай за нагаєм,
Та окрик:— Агей!
— А кудою нам ближче В тумані брести?
— А кудою, щоб вище Зірвати мости?
— Вам, панове, видніше,
Те діло до рук —
Чи мости підірвати,
Чи знищити гать,
Тільки вправо чи вліво,
А все ж вам каюк,
На мосту чи в воді —
Все одно подихать!
Як ісказиться старший Панок-уланёць,
Він нагайкою ляскає,
Рве поводи.
Вже скрутили старого.
«Ну,— дума,— кінець».
— Все одно вам,— говорить,-» Ні туди ні сюди!
Ніч виходить в облогу До сивої мли,
І зоря надвечірня Попала в полон.
Вже три ночі не спавши,
В' хатині лягли;
Утікавши, забули За хліб і за сон.
А в куточку Корнюша, Помарнілий і сив,
Перед смертю Корнюша Закурить попросив.
— Ну, набий йому люльку, Хай тягне, пся креві — Головами наврозкид В соломі хропуть,
А за вікнами ніч І мовчання дерев,
І гарматні вогні Перерізали путь.
Ой ударило ж гулко Пожарйще до хмар!
(Під солому із люльки Він висипав жар!)
На світанку німому Сходить дальній туман,
Не вернувся додому Ні панок, ні улан.
Не питаю поради, Розметали грозу,
За Корнієм журитися, Плакать, чи як?
Не любив того зроду,
Щоб лити сльозу,
Він, Корній Миколайович, Сам Залізняк.
Ген від моря до гаю Налилися жита,
Нову пісню співає Сосна золота...
ОПАНАС БІДА
Ну, спочили, хлопці, вставайте і гайда їз-під клену-дерева до суворих круч. Натягає повода Опанас Біда,
Кров’ю ополощена, вибігає Случ.
А дороги міряні, хоч не дві версти,
А мости позірвані — річкою брести.
Гнеться сокорина в світання тихий час, Розгорта знамена широкий небокрай, Ескадронним сказано:— Знай же, Опанас, Ту шляхетську голову добре пригощай!
— Будуть вони падати з-під грізного дощу, Ту шляхетську кісточку добре пригощу...
Аж по Случ від Каспія все на бій, на бій, Небо блиска шаблями, полем ходить гук, Опанас літає по широті земній,
Кулемета й віжок не випускає з рук.
Тільки невелике, горе в нього є —
Троє літ з тачанки друг мій не встає...
Зорі-зоряниченьки, пісенька коліс,
Кожанка розрубана на правому плечі, Опанасу байдуже, пагорок чи ліс,
Ворога косити удень чи уночі.
А поляк, лютуючи, з подиву прорік:
— Як грозою вигубив! Що за чоловік?
—■ Киньте, хлопці, куриво, втіху-самоеад, Про домівку згадувать, про любов не час. Здрастуй, тихе місто, світлий Новоград,— Так душевно мовив товариш Опанас.
Дві великі тучі пішли наперелом.
З піднебесся гайворон падає крилом.
Рушили тачанки від правої руки,
А шабельок тисяча з темного ліска.
— Ми ще їх добудемо! — кажуть біляки, Та медалі сиплються, як стара луска.
Озлобилась шляхта, бачить, що не мед. Офіцеру в п’ятки проситься душа.
Тільки залітає Опанас вперед.
Що й крилата птйдя услід не поспіша.
Ой чого ти вирвався вітру в перегон?
Коні перестріляні, а тобі — полон.
Недалеко, певне, до смертного кінця,
А пани шукають єхидного слівця:
—Не Біда ти іменем? Ворог наш повік,
Чи не ти з-під Києва гнав ясновельмож? Цілу роту кулями чи не ти посік? — Опанас, подумавши, відповів: — А хто ж?
— За такі послуги й нагорода є — Вчепимо ногами до крайньої сосни, Вороння нагряне і голову поб’є,
Ніч підійде, матінка,— снитимуться.сни.
— Встати я не можу. З вас би хто поміг.— Підійшли й обмерли: чоловік без ніг!
Горе невелике в серці в нього є —
Троє літ з тачанки друг мій не встає.
І стоїть та шляхта, розгублена й бліда,
В очі їй сміється Опанас Біда!
ІСПАНСЬКІ БАЛАДИ
БАЛАДА ПРО ВАРТОВОГО
Там кулі б’ють покосом злим, Дороги ворог не розвіда!
Вона стояла вартовим, Маленька дівчина з Мадріда. Три дні прожито. Уночі Пробило ковані ворота.
Застави гримнули ключі:
— Назад не буде повороту.— Три ночі гнала море снів
І берегла путі походу,
І ворог в злобі посинів:
Немає ходу, ні підходу!
Минали бою довгі дні,
Немов заковані у грати.
— Давайте ділитись мені,— Сказав один і став ціляти.
І в п’яту ніч під вітру вий,
Як в очі билася заграва,
Упав відважний вартовий —
З Мадріда дівчина чорнява.
Та знов почули вість просту, Вона була, як грім, коротка: Там ходять десять на посту,
Той самий зріст і та ж походка. Що діяти? — Убивця зблід.
А ніч бреде, німа,
