Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
я людям не повім...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...»)
60-ті роки — час інтенсивного розвитку таланту Андрія Малишка. Протягом десятиліття ним було створено вісім поетичних книжок — «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» і «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). Вихід кожної з них сприймався як подія літературного життя, кожна з них відзначалася оригінальністю і новизною змісту, поетичної образності, віршових форм. Але сьогодні, із значної вже часової відстані, ясно видно, що всі разом вони становлять ідейно-художню цілість, об’єднуються новим, сучасним, що почав формуватися в середині нашого-століття, поглядом на світ, сучасним розумінням сенсу буття людини і людства.
Однією з примітних особливостей творчості Малишка тих років якраз і є те, що в ній відбилося зародження тих глибинних процесів у суспільній свідомості, які сьогодні створили фундамент нового політичного мислення. Адже саме тоді людство, отримавши термоядерну зброю, вперше зіткнулося із загрозою самознищення. Саме тоді фізики Б. Рассел і А. Ейнштейн виступили з маніфестом, у якому закликали народи планети назавжди відмовитись од війн, бо в сучасних умовах війна неодмінно обернеться загибеллю людства, людської цивілізації.
У збірці «Прозорість» вміщено вірш «Прохання», твір, що його можна віднести до поширеного сьогодні в світовій літературі жанру антиутопії. Це створена уявою поета картина спорожнілої після вибуху ядерної бомби землі, зовсім безлюдного міста, де трагічно безглуздими виглядають умебльовані квартири, недоїдений хліб на столі, недописана книга; чорні більма вітрин, сині плями тролейбусів, а над усім простерлася неприродна тиша, яку порушує тільки гупання яблук у вмираючих садах і гудіння бджіл, які «лапками креслять отруйні сліди»...
Тема ядерної загрози різними аспектами проходить, і в інших віршах. Найхарактернішим для поета є підхід да неї у поезії «Нива», де силі вбивчого атома протиставлена сила вічної природи, засіяної людьми ииви. Ремінісценції з Шевченка наповнені сучасним змістом:
Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жар-сльозою,
Радуйся, ниво моя, не покрита Чоридю атомною грозою.
(«Радуйся, ниво моя...»)
Ядерна загроза — породження середини двадцятого віку, але цей вік не повинен стати вбивцею, треба все зробити, щоб «не зловісним пожаром, не криком біди і не клекотом бою у ніч розіп’яту» стукав він людям у двері. Його вища, гуманістична мета — труд на благо людства («іди поміж люди, ставай на роботу, і чоло не втирай від солоного поту», «приходь орачем, наш двадцятий вік!»). Звертання поета, до двадцятого віку, особливо часті в збірці «Синій літопис», попри все — оптимістичні; в них віра в безсмертя людства:
Всі кажуть: кривавий двадцятий вік.
Всі кажуть: жорстокий двадцятий вік.
І мало хто знає, що він Приходить світанком до океану І гойдає мільйони колисок,
Щоб дітей не збудити
(«Всі кажуть: кривавий двадцятий вік...»)
Планетарне мислення, що було характерне для значної частини нашої поезії 60-х років і втілювалося, як правило, в образи гіпертрофо-вані (явище «космізму»), у Малишка знаходить дещо інший вияв: властива поету конкретність уявлень набуває іншої якості узагальнення, особливої метафоричності. Так, планета Земля, позбуваючись певної понятійної абстрактності, уявляється поетові як спільний дім людей, як щось близьке людям, освоєне ними, як рідна домівка. З’являються образи, мета яких — зблизити космічне й побутове, абстрактне і конкретне. Цоет дедалі глибше усвідомлює, що любов до отчого дому, яка
з першопочатку одухотворює людину, формує в ній почуття патріотизму, не може й не повинна в наш вік замикатися сама на собі і тим більше ставати перепоною в служінні людству і прогресу. Це — ідея часу, яку чутливо вловлює Малишко:
Не забувай за отчий свій поріг,
Але й кермуй політ за обрії незнані —
І мислі і часу закони невблаганні Неси в будучину, на плетиво доріг.
(«Не забувай за отчий свій поріг»)
Поезію Малишка пронизує віра в силу творчої мислі, що прокладає людству шлях у майбутнє. «Матерії і людства творчий дур>—-це те, що рухає історію, створює цінності цивілізації, культури. Цим неспокійним духом творчості, енергією прогностичного мислення володів Ленін (цикл «Рядки про Леніна»), він тому й зумів повести за собою людей, прилучити до історичної революційної діяльності багатомільйонні маси народу, часткою якого відчуває себе поет.
Дух людської творчості високої,
Дух людської дворчості тривожної,
Я ловлю тебе в своїм неспокої,—
пише Малишко, і це не просто вдала метафора: поет у ці роки істотно коригує своє художницьке кредо, підвищуючи вимогливість до слова. Якщо у давні часи він вважав за Можливе обминати «глухі стежини», щоб нести людям тільки радісну пісню про щастя, то тепер він вбачає мету творчості в іншому: він прагне правди, повної правди — для себе і для людей. Тепер його не лякає «жорстокість правди на землі», бо «мАйстрові без неї краще вмерти». Тому він просить судьбу не обійти його ні турботою, ні «чорною жаротою», ні слізьми, ні «жалощами-бо-лями» — він жадає реальної причетності до судьби народу («Судьба моя, не обійди...»). Поет, можливо, вперше підноситься до справжньої, самокритичності, оглядаючись на сповідувані раніше творчі настанови. Досі зроблене видається йому лише чернеткою,— для нової творчості треба «шукати нові критерії». Це почуття невдоволення собою, неспокою («з собою самим не в злагоді я») послідовно проходить тсрізь Малишкову поезію 60-х років. Бо тепер він знає, що поезія —не тільки «діло совісне», вона вимагає від людини виснажливої роботи чуття і мислі, граничного напруження всіх душевних сил. На своєму досвіді, на досвіді свого покоління він переконався, що
Лише немногі з тисячних писань,
Із нервів роджені, у лютій муці,
Покладені рядками на папір І пульсом серця скровлені до краю,—
Пекучі й строгі в мудрості своїй,
Живуть з людьми.
(«Ого, братки, понаписали книг...»)
не повинен знищити, поглинути собою природу, вона є багатство не тільки матеріальне, а й духовне, вона пробуджує в людині естетичне чуття. Без постійного спілкування з нею «на серце ляже глухота».
Пейзажі в ліриці Малишка тепер особливо одухотворені, суголосні найтоншим порухам людської чуттєвості. Цікаве спостереження над поетикою цих віршів зробив Л. Коваленко. «У пізніх книгах Малишка пейзаж набирає нових, істотно відмінних функцій,— відзначає він.— Ліричний герой тут живе не поруч з картинами природи, він є органічною часткою її, ніби розчиняється в ній, починає навіть.говорити від її імені»3.
Любов до природи була одним з найсилыііших почуттів поета. Незадовго до смерті він писав:
Беру до серця землю всю, як Є,'—•
Блават і черлінь, злото і кармін,
Гармонію від сутінку й світанку,
Бузкове
