Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
Про це свідчить хоча б вірш «Я бачив незабутнє». Це — розповідь про випадкову, що лише мить тривала («ми пролетіли на грузовику»), зустріч із жінкою, яка з двома малими дітьми йшла поруділим, випаленим сонцем ї снарядами приволзьким степом. Але як багато подробиць побаченого врізалося в пам’ять Малишка: і синіюча здалеку хлоп’яча майка на плечиках дівчинки, і її якась непевна — наче наосліп —« хода («Вона ступала в дощові калюжі, по колючках, по колії глибокій, і спотикались босі ноже,ията...»), і стомленість її—рукою вона трималася за материну спідницю, й інше. Усе це не зафіксує саме тільки професійне око письменника,— це може ввібрати в себе чутливе людське серце, зболене й за долю власної дитини.
Гуманістичний пафос творчості Малишка особливо виразно, виявився після перелому у війні, коли наша армія з тяжкими боями, але невтримно, рушила на Захід, визволяючи окуповані ворогом території країни. З гіркотою, із співчуттям говорить він про радянських людей — і тих, що страждали, боролися, гинули в окупації, і тих, що були вивезені на роботи в Німеччину. І хоча в його віршах іще могутньо лунають заклики до помсти, до справедливої відплати за все сподіяне на нашій землі, їхня загальна тональність досить різко змінюється, в них відчутно спадає та крайня емоційна напруга, яка проймала творчість поета у перший, найтрагічніший період війни.
Поет уважно вдивляється у зморені обличчя бійців, вслуховується в їхні розмови, але в поле його зору вже потрапляє і той зовнішній світ, який завжди вабив Малишка красою і гармонією і серцевину якого становила природа. І з маленьких пейзажних зарисовок, з відтворюваних побутових сценок і епізодів, з прикмет чужого життя, навіть з незвичних для нашого вуха назв населених пунктів, в яких військова частина зупинялася на перепочинок, як з дрібних складиичків широка мозаїка, твориться епічна картина визвольного походу Радянської армії по країнах Європи.
У цих поезіях, однак, уже переважає мотив отчого дому — повернення на Батьківщину, до мирної праці і мирного життя. Поет дедалі трудніше долає тяжіння рідної домівки,— думка про неї, так чи інакше, проходить крізь десятки його творів, зібраних пізніше в книзі «Яро-славна» («Гудрон і камінь на шосе...», «Ще путь через Віслу далека...», «Не треба ні слави, ні грому...», «Додому прийдем, сядем за столом...»* «Повертатися будемо скоро назад...», «Прийдемо колись додому...», «Прощатися будемо в бліндажі...» та ін).
На відміну від багатьох письменників-фронтовиків, яких тема війни ще довго не відпускала, залишаючись головним джерелом і Об’єктом художнього осмислення усього повоєнного часу, Малишко у другій половині 40-х років досить швидко відійшов від неї. Відгомін воєнних подій і давніх переживань знову вчуватиметься в його творчості вже значно пізніше, в 60-ті роки,—тоді вій напише такі високохудожні поезії, як «З минулого», «Пам’ятаєш?» та ін. А зараз останнім визначним його твором, безпосередньо присвяченим війні, можна вважати поему «Прометей», написану і опубліковану 1946 р.
Задум її виник і в основному сформувався в поетовій уяві знач-' ио раніше, ще в розпал війни, в 1943 р. «Коли наші війська вели бої за Київ,— писав поет згодом в «Автобіографії», — мені розповіли про нашого розвідника-солдата родом із Смоленщини. Його, важко пораненого, сховали у себе українські селяни. Однак він усе ж потрапив до рук гітлерівців. Довго гітлерівці допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав розвідника. Тоді боєць сам, аби врятувати людей від загибелі, признався, хто він. Фашисти спалили його, прив’язавши до дуба, а дітей, стариків і жінок погнали в неволю. Мене схвилювало це до глибини душі. Подвиг бійця і його духовна близькість з народом стояли перед моїми очима як образ великої прометеївської сили. Так, мовби сама собою, склалася моя поема-легенда «Прометей».
Автор визначає свій твір як поему-легенду. Вона, справді, написана в героїко-романтичному ключі, в ній чимало атрибутики, притаманної баладі, легенді, але, що важливо, реалістична основа твору нею не деформується,— і життєва, й художня правда витримані тут послідовно. Скажімо, епізод, в якому за життя героя змагаються «вітеритах» і «костомаха» — смерть (символіка, характерна для творів суто романтичних), тут виправданий тим, що все це у сні-маренні привиджується людині, яка дійсно перебуває на~ грані життя і смерті. Романтична символіка лише посилює трагедійне начало, завжди присутнє у творах, покликаних утвердити, возвеличити ідею подвигу в ім’я людей.
Малишко цілком правомірно звертається до образу Прометея, з яким ця ідея була пов’язана від першопочатку. Але поет шукає життєво достовірні і психологічно переконливі обгрунтування, щоб зблизити, звести воєдино величний образ Прометея і образ звичайного юнака зі Смоленщини. Саме для цього він вводить у твір і такий епізод: український хлопчик читає пораненому «Кобзар», і відтворений з величезною художньою силою Шевченком традиційний образ міфічного грека полонить уяву бійця («Ото людина!»), стає для нього прикладом, гартує його волю, надихає на подвиг.
«Прометей»—одна з найкращих поем Малишка, а їх створено ним сімнадцять. Дивно, але цього лірика «божою милістю» постійно привертали до себе епічні жанри. Тільки художніх вершин у них поетові вдавалося досягати тоді, коли епічна (відсторонено-оповідна) форма не заважала авторському (ліричному) самовияву* а сприяла йому, коли події, що про них оповідалося в творі, фактично ставали об’єктом авторського переживання. Саме такою, ліро-епічною, поемою є «Прометей», де авторська присутність не тільки інтуїтивно вловлюється в поетиці, характерній для Малишка-лірика, у стильовій манері, у зовнішньо безособових відступах, а й прямо заявлена втручанням його в текст; серед таких втручань найбільше смислове навантаження несе останнє, фінальне,— поет в уяві своїй «входить в образ» свого героя:
Мені здалося, що то я Стою, горю й душа моя,
Моя надія опівночі Згоряє, б’ється і тріпоче,
Пливе, як неба течія;
Що я вже спалений стою В тривожнім віці на краю І людям серце простягаю...
Починається новий етап у творчості Андрія Малишка, що обіймав приблизно півтора повоєнних десятиліття. Виходять у світ збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950), «Дарунки вождю» (1952), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956), «Серце моєї матері» (1959).
Отже, етап цей, якщо зважати на обсяг написаного,
