Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
І світ горить! Палає схід,
Мов кров’ю змочені знамена.
ДОЛОРЕС 1
На схилі крутім Гвадаррами2— Патрон і рушниця в руці,—
На схилі крутім Гвадаррами Лежало чотири бійці.
За ними дороги суворо Лягли до ясної зорі,
Над ними розпластаний ворон,
І туча над ними вгорі.
Устали, поглянули двоє До чорних ланів і яруг:
— Напевне, не вийдемо з бою, Бо землю зривають навкруг.
Вгинаються стоптані луки,
І піниться наша вода,
І ворон той — чорна падлюка — Лиш бомби на землю скида!
Старіший устав:—До загону Ми пройдемо з боєм таки!
У мене чотири патрони І дві мускулясті руки.
І серце ніяк не холоне, Черпнувши гіркої біди, Четвертий стискає долоні,
Він друзів благає:— Води...
Четвертий не зна і не віда,
Крізь болю терпку каламуть,
Що тучі важкі до Мадріда Ночами, як гади, повзуть.
І раптом почули, похмурі,
Хтось ходить між спалених трав. Схопилися три — Ібаррурі! Четвертий між ними устав.
— Ти, певне, покажеш, куди нам Дорога на схилі німім? —
Упали на чоло сивини,
І слово упало:— Ходім.
Крізь ночі, важкі, похололі,
Крізь вибухи, сиві і злі! Четвертий в неоранім полі Припав до своєї землі...
...Ночами, як змовкнуть рушниці, Спадає над горами тьма,
Вона виліта, як орлиця, Забитих синів підійма.
Колишуться гори похмурі,
У вирвах яснішає путь, Стрічають живі — Ібаррурі! І мертві до бою встаютьі
БАЛАДА ПРО СИНА
Виходить зажурена мати На гору в світанковій млі,
Щоб мертвого сина сховати В сльозами политій землі.
Щоб тихо промовити: — Сину, Коли нам зустрітися? Де? —
І горе її удовине На сиві стежки побреде.
Злобу підіймаючи слідом,
Важке, як осінній бурун, Проходить воно до Мадріда, Поверне воно на Ірун *.
У небі колишуться грози,
Загони проходять удаль —
Бо то материнськії сльози,
І гнів, і велика печальї
Вона підіймає загони І кличе до бою щомить,
Вона і на морі не тоне,
Вона і в огні не горить!
Опівніч на свіжу могилу Дівчина приносить любов,
Та слово промовлене — «милий»— Глухе повертається знов.
Не прийде він. Гасне зірниця.
Не прийде. Заглохла хода...
Дівча підіймає рушницю,
Патрони в рушницю вклада.
Іде у залізні загони І кличе до бою щомить,
І гнів її в морі не тоне І навіть в огні не горить!
ДУМА ПРО АСТУРІЙЦЯ
Клекочуть вибухи до хмар,
Повзе імла долин,
Іде в Астурію 1 шахтар,
Старий шахтар один.
Несе у серці заповіт,
Як гордий Прометей.
Зашито в пояс динаміт На тисячу смертей.
І тихне пісня солов’я В тривожні, димні дні:
— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні! 2
Дорога й луг, стежина й брід —
Все спалене твоє,
І до крайзёмлі пада схід,
Пожаром устає.
В жалобі никнуть дерева,
Де мертвим ліг патруль.
І плаче камінь і трава,
Розтерзані від куль.
Тебе додому жде сім’я,
Слова ж твої одні:
— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні!
Кінець мандрівок і доріг.
Хатина ж як німа,
І горбиться старий поріг:
— Синів твоїх нема.
Далеко грози голубі,
Далеко їхній слід,
І, в землю дивлячись, тобі Розкаже інвалід,
Куди пішли, чого й коли,
Як рушили полки.
У бій знамена понесли Сини твої, синки.
Середній з них — одна ж сім’я —
Поліг на чужині:
— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні!
А наймолодший, ще дитя,
Поплив у світлий край3,
За хліб, за кров і за життя Сказав землі — прощай!
Та п’ять найстарших, як і ти,
Виносять динаміт,
Та п’ять ідуть на всі фронти І пройдуть білий світ;
За ними край новий шумить
І проквітає путь,
їх ні залізом не скорить,
Ні смертю не зігнуть!
Вони летять ще вище хмар Над смертю, із долин,
За ними в бій іде шахтар,
Старий шахтар один.
У нього й пісенька своя,
Ви знаєте чи ні?
— Іспанський край, земля моя,
Ти вся гориш в огні!
ПУШКІН
Мовчить Михайловське. Лапато Встають засніжені бори. Старенька няня, наче мати,
В далекі мрійні вечори Розкаже казку. Даль-дорога,
Та ворон кряче в ніч глуху,
А ніч, як море, з-за порога Дуби хитає на шляху.
— Яке ж на серці в тебе горе?
Чи зір очей вгадаю я,
Твоє життя, важке й суворе, Голубка струджена моя!
Подруго юності моєї,
У щирій пісні повідай,
Як плаче туча над землею,
Над шум борів, над синь Дунай! Про хвилю з моря-океана,
Про диво-птицю борову,
Про того віщого Бояиа,
Про силача того Бову.—
І поведе казки Орина Про трави, й море, й синій Дон, Аж поки північ голубина Не вкриє голову. І сон Бабусю зморить. Ти єдиний,
Мов у тюрмі і не в тюрмі,
Сидиш у свисті хуртовини,
Над краєм, змученим в ярмії
Летять вітри із різних сторон,
Від мрій, і юності, й снаги.
Про що ти крячеш, чорний ворон, Про що ви свищете, сніги?
Зійди ж, зірнице, над землею, Моя супутнице! Куди,
Куди пішов ти, мій Рилєєв ',
І Кюхля 2, й Пущин? 3 Де сліди Змело в загубленій дорозі,
Де йшли в бушлатах, в дзвоні пут? Ти чуєш слово на порозі Своєї келії:— Я тут...
Я серце ніс і пломінь честі Тобі крізь даль і безвість вод,
Я положив на перехресті Життя На чорний ешафот.
Я знав ганьбу — ламали шаблі Над сумом білих покривал.
І думав так: «Невже ослабли Чуття бажань і дружби пал?
І на яких важких порошах Той цвіт, снагу і правди суть Товаришів моїх хороших Царі в кайдани закують?
Хто здійме схилені знамена?
Кого тюрми не вкриє тля?
Я крила б звів, та серце в мене Затисла гадина-петля».
А ти? —
У хаті небагатій І думи, й теплий каганець.
І Пушкін руки звів:— Кіндратій! —< І сів засмучений співець.
Кіндрате! Серце стогне з суму, Кіндрате! Душе молода!
О хто ж твою високу думу У вовчу сутінь розгада?
Але зникає погляд зірний,
Світає в сніжному саду.
0 де ти, Кюхля, друже вірний?
1 чути відгомін:— Іду...
Не розтоплю велику віру, Пройшовши ночі глибину,— Дзвенять кайдани по Сибіру,
І на бунтарському Дону Стиха відлуння. Дальнім гостем Прийшов з потойсвіт, трин-трава,
