Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

По трепету листви, по снах і ситих злаках Росте світанку тон у синіх зодіаках, Відзорюється шлях, із молодої мли Пора сніданку кличе за столи;

Пора наїдку, щоб іти по ділу Птахам, тваринам і людському тілу.

Вода змиває соп цеберками граичатими,

І лиштвочка кохань снується за дівчатами, Розшита уночі. Вже хлопці гублять спокій,

Бо каша клекотить в картоплі крутобокій, її підсмажила сальцем метка рука.

І золотіє хліб в свічаді молока.

Душе моя мала, стоустий мій ручаю,

Дитино, не сповита по звичаю,

Чого ж тобі? Чого, скажи, між нами,— Наїдків чи питва з жаданнями земними?

Чи, може, жар кохань, чи серця щемний біль, Чи пошуки людські покласти на таріль,

Чи краплю мудроти, таємну до останку, Долити у питво на цім людськім сніданку? Щоб ти, як дивний міт, у цій земній артілі Стократ цвіла в мені, підвівши руки білі!

ОБІД

Розпочався обід. За широкі столи.

Посідали дерева, і люди, і птиці.

Клен почав із дощу, що просолений вітром На азовськім лимані. А рай-деревця Куштували росу, підсолоджену сонцем, Щільником вересневим. А юний ручай Поглинав синю хмару шматками пухкими» Кінь вівсом хрумотів, і малі горобці Розклювали пиріг з ярової пшениці.

Люди різали хліб, крутобокі плоди І м’ясиво гаряче. В маснім казані Вуркотіло дихання гречаної каші.

Все було у гармонії першопочать: Золотиста година, розмова й печать Полудневого сонця.

І там, без прокльону, Без дурної хвальби і лихої дволикості, Простеляла земля скатерки із нейлону Та із вічності теж. Із нейлону і вічності. Все пливло, кольорилось, цвіло на обіді,

Чаркувались дереші й пісні світловиді, Заплітались у танці новітньо-крилатому Кар малюк.

І душа моя.

Й поле без атому,

ВЕЧЕРЯ

Тепер уже вечеряють не всі,

Бо дехто спить, вечір’я в сон заткавши.

Сім ластівок шовковими крильми Зорю вгорнули. Кінь-пенсіонер Замріявся про половецьку гриву, Обмиту в росах. Камінь край воріт Заплющив сиві очі. А в колисках Погойдуються діти, як птахи, Сповинуті в легенди України.

Усе, як треба, в заповіді й сні. Вечеряють лиш люди і пісні.

Там, па столах, русявий хліб лежить Важким тяжінням поля. Помідори Червоними серцями аж горять І лускають від крові золотої,

І мед розкрив таємні щільники,

Щоб загасить задуху самогонки.

Сідають поруч вдови і діди,

Задума й старість. І сідає вік,

Дівчата й хлопці пісня і кохання.

Сідає ніч. А вже за нею входять Оті, що впали в сніжному завої

Під обеліски, вічно живучи, їх очі світять, складені по крихті

Із попелу й сльози, з надії й муки,

І глиняні уста, уже без болю, -Не кривляться і не шепочуть слів.

Вони, підсівши до столів кленових,

По чарці п’ють, забувши копу лих,

І дивляться на матерів тернових І на синів, що виросли без них.

МАЙСТРИ

Вони збирались тут, у цій малій кімнаті,

В диханні вечорів, у будень чи на святі. Жар-птиці мрій важких юрмились тут стокрило, І в посвисті снігів натхнення їх бродило.

Ось бачу, як зійшлись. Сидять.

І слів не врочать. Розпечені серця крівцю напругло сочать,

Всю повну від жадань, солону від розлук,

[ дихають книжки біля двожильних рук,—

їх діти роджені, їх плід і рід у світі, їх таїна й жага, у вруні гроз і піль,

В Довженкову ясу і в сивину сповиті,

Де Рильський і Остап готовили купіль.

Тепер спочивку час, по сльоті і роботі.

Тараса б ще сюди. Й очей Буонарроті Ч

Полинно пахне ніч, пов’явши в небосхилах,

І чарочка мала пішла по теплих жилах. Приперчена слівцем, як приском у жарінь,

На хлібі житньому лежить Вкраїни тінь.

Гойдається ліхтар і осяває дальність, 7 Як мати, край вікна схилилась геніальність.

І зерна простоти, і правди злий вогонь Кладе майстрам своїм до бронзових долонь.

БОГОМАЗИ

Неділя — день легкий, важкий же — понеділок. Але майстри облич вже бралися за діло ї пензлі й пензлики вмочали в кіновар,

В небесну синь густу, у вечорів пожар. ■

Сусідка молода, корову подоївши,

Сідала між майстрів, блакитні очі звівши.

Мадонну малювать — це не писати строфи,

А очі — річ тонка, далеко не проста.

І тітки Мотрі зір проводив до Голгофи Обухівським шляхом всезнапого Христа.

А дід Микита мій нееншншо мав прикмету,

Всю бороду руду поклавши на планету, Розбувши чоботи, вдягнувши постоли,

Як Саваоф, сидів, благословляв столи.

Тут кози паслися і мукали корови,

Пеклися картоплі і сад бринів, як лук,

Усе цвіло й жило в гармонії любові,

У сотворінні див з мужичих теплих рук.

І вже в суботній день, для доброго почину,

У ярмарковий спів захмеленого дня Святих несли па торг. За руб чи два по чину, Дорожче кавунів, дешевше від коня.

І тут же за столом без лайки чи образи За перваком міцним сиділи богомази.

З цибулі й житняку відходив буйний хміль, Крило натхнень нових снувало акварелі, Рембрандта 1 й Рубенси 2 дніпрових чорних піль, Безпаспортні мої да Вінчі3 й Рафаелі4!

Не налилось плодів. Не сквітло дочиста.

Але мене з тих літ ще гріють по сьогодні І тітки Мотрі в жар запечені уста,

І очі дідуся, свої, а не господні.

ФІОРЕРИ

Фашистських павуків огидно чорні рила Вже вивергла земляї Аби не повторнлаї

Ще змалечку навчаються стріляти В сучки, в траву, у нявкіт котеняти,

В горобенят, в коріння, в попелище,

Як не в людей живих, то в кладовище,

А потім у людей. В мільйони душ.

Отут уже ти фюрерів не руш,

Вони вже знають, де і в чім вигода,

А кулі дзвін — то ж добра нагорода!

їдять і п’ють, як водиться давно,

Вино чи кров. Але то все їдно,

А вже закуска,— фюрерів тривоги,—

З народних тіл, постелених під ноги,

Тріщать кістки, і тріснуть жовнаки.

Тріщать суглоби і материки.

І одописців рать вбачає не без блиску Блаженствіє і мир у тому тріску.

І в тому тріску клеяться недарма Фашистські тюрми і фашистські ярмаї

О фюрери, вас пізнаю здавна,

Продажну плоть і кров, налиту злоби й жовчі.

їх створює пан бог з овечого лайна,

А світ людський — дивак! — дає їм ікла вовчі.

УРОКИ ФЮРЕРА

Отак повзуть, підводяться і падають,

Під чорним блиском дул, під снігопадами,1 Під ревищем у ніч зловісної юрби, Слов’яни, іудеї, сакси з галлами.

Мовчить сльоза. І реквій над причалами Панахає серця..Вони — раби, їх сотні сот. Сто тисяч. Ні,— мільйони.