Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Бо те не ніч. Не вечір. Тільки даль.

4

Не боячись зими-напасті,

Повільно ходять у дворі Ранкові зорі червонясті, Червоногруді снігурі.

І їхні крилечка вишневі Важку розпушують югу.

Мі, ні, то ходять спи рожеві По мармуровому снігу...

ВИЗНАННЯ

Я — камінь. Я зростати хочу,

Свої важкі підвести очі,

А тут непишно і невтішно На притолоченій обочі.

То ж дикий терен, при дорозі Зростивши листячко лапате,

Почав під каменем суворим Гаряче місце колупати;

Скрутивши пружно стебла гнучі, І ліз, і рив, забувши втому,

І роси, гострі та колючі,

Мов сім потів, були наньому.

Була -мета і мідь єдина,

І він, завзятий від знемоги, Сміявсь і плакав, як дитина, Терновим оком край дороги.

* *

*

Я — небо. Я — полотнище віків. Не знаю, де свої потайни діти. То від моїх розрядів і струмків Ростуть землі зелені заповіти,

Я радуюся, множачи життя У вічному блакитному розгоні, Коли земля, рожева, мов дитя, До уст моїх кладе свої долоні.

* *

*

Я — корчуватий без '.Я — фіолет рай-дереза. Бузкові марева цілунків і розлук.

Коли метелики тріпочуть над озерами,

Я струшую росу закоханим до рук.

Міняється земля,'нітри й світи в обгоні,

А я сто сот віків плекаю таїну,

Бо діти виростуть і візьмуть цвіт в долоні, Щоб матерям своїм прикрасить сивину.

Гляньте, жарі-очі, та в мою сторононьку, Я — береза. Я прикрашаю луки. Наробили з мене шибениць у війноньку, На траншеї-ламали руки.

Обпалили крону,, щоб облетіла.

Будь, березо, немов.ключина!

Ніби й сьогодні в листі гойдається тіло Із заплющеними очима.

Простелили, реквієм біля стежки,

Щоб хилилася під століттям.

І. від того мої ярові сережки Часто сняться вдовам і дітям.

*

*

Ми — сірі гуси в, хмарі,. Ми — дика дружина. Стокрилі й стопері,.якщо, до діла.

Розкидали пір’я в чужих лужинах,

По чужих небесах у сурми дзвеніли.

Не роса, на крилах, а сіль роботи,

І крівця па лапищах, і. мозолі,.

Летимо, летимо, летимо до поту — Лаштувати гнізда у ріднім полі.

Заворожить пісня поля і хати,

Не забудьте, люди, і те згадати,

Що летіли гуси та з далекого краю, Обмивали рани та в тихому Дунаю!

* *

*

Так робляться визнання цвіту й повіді, Простих речей і серця, як на сповіді.

Людська сльоза до хмар свої жалоби носить, І атомне ядро в трави пощади просить.

І попіл ожива, і небо пада ниць,,

Міняється душа від жару таємниць Народу рідного, якому на догоду,—

Не в, сутінь суєти,, не в ігрище пусте,— Виносиш свій, рядок, мов краплю у негоду, Яка- впаде, в ріллю і кетягом зросте.,

Д. Павличкоѳі

Задихав березняк зеленими устами,

І перший пролісок, аж білий до нестями, Тоненьку ніжку звів.

І вічно буйний хміль

Напружує тільце, морозний збувши біль. А сонце міниться і мліє на горбочку, Стара верба і та вдягла нову сорочку,

Гаптовану блакиттю. Дітлахи,

Рожеві ротики розкривши, як птахи,

З колисок зводяться, пручають рученята, І сяють снігурі, округлі, як горнята.

Пора. Моя пора. Задума і робота Широкий ставить стіл і відчиня ворота Людському березню, де з зоряним мечем Поезія стоїть у неба за плечем.

* *

*

Пробилося трави шептання і наріччя, Міняється води сумне, тверде обличчя Текучістю й життям.

І вітру жовтий плин Легенди весняні виносить з-під ялин. Прозориться душа, і кольориться врода,

І поглядом весни затаєна природа Охоплює твій шал і серця буйний біг, Даруючи чуття мандрівок і доріг.

Але тобі й цього здається ще не досить.

Тоді важка рілля скарби свої виносить, Мережані дощем і вруном теплих діб,

І пісня, як сестра, свій обнімає хліб.

Чи ти ж готов у путь, збагнувши мудру мову, Тривоги, біль і жар верстати знову й знову?

ВОЛОГИЙ ВІТЕР

Вологий вітер двоє крил Поклав на білий небосхил І дихає теплом, як молода жар-птиця. Дороги світиться весняна кладениия, Соляркою пропахлий пил Не куриться, а спить в долині. Задумливі і чорно-сині,

Ще моляться ріллі промерзлі трактори, І щебетом птахів і дітвори Закутані дерева на осонні,

У димовищі ватр, у теплому безсонні Ось-ось породять квітень.

Біля них

Сидять діди, сплітаючи билицю. Русявий вечір в молоду пшеницю Накидав тіней вороних.

Весна й надія, що подібна птаху, Тривожить знов

Біля плечей нового злету й змаху Ще не довершених будов.

* *

Ось жайворон ожив, трудар і ворожбит, Над гуком весняним моторів, і копит,

І поля сірого. Узявши в чистий ротик Сріблясті дві струпи світанку чистий дотик І крапелину щастя. Б’є крилом,

Ворушить небеса, захмарені чолом,

А потім рине вниз, у гніздя, як до хати,

На хліб зароблений, на крик жайвороняти.

— Дайте мені доли і шепоти нив, Зелені луги і дубове віття,

Я натворю з ними дивних див З вітру й небес, із ріллі й суцвіття.

Я запахну хлібом і соком руж, Кованими блисками вдарю в камінь, Твань почорнілу рябих калюж Переллю на золото своїми руками!

Так сказав? дощ, молодий трудар,

І, натомившись,в іпраці да» краю*

Сиві легенди, з-вісив із хмар,

Синіми стрілами обрій покраяв.

$ *

*

Так я про дощ.іще хотів казати:

Він,зупинився у вдови край хати*

А потім забринів до трав, і-теплих норок, І вибігли внучата в синій дворик,

І чолики, й. чуби мочили під дощем,

Та й почали рости з калиновим кущем.

А вже вдова спекла пиріг під ранок Та й винесла даруночком на ганок,

Бо їй здалось, від дощового гону,

Від шепоту схвильованих беріз,

Що повернувся муж з далекого полону, На шибці полишив краплини сліз...

ВЕЧІР

Вечір мій, вечір, критий асфальтом, Зводився вдаль березневим альтом;

Сонце, вмонтоване в синій цоколь, Билось, мов кров’ю обмитий сокіл.

Ліній автобусних пурпурні сплески З вечором-ткали свої арабески '.

Зелень підводила білі вічки, Сповнені нерукотворного хмелю, І по асфальту брели чоловічки Із бородищами, як у Фіделя2.

Мчала весна по колійці паристій, Рвалася хвилею до узвозів,

І від душі брунькували царості, Не боячися чорних морозів!

. РЕКВІЄМ

Брати мої, що впали у дво'бою,

Коли війни котилася гроза,

Літа стоять над вами із журбою, Пливе у вічність матерів сльоза.

І теплих уст не вкриє тепла згадка, Гаряче серце виточило кров, Передали ви внукам і нащадкам Лиш імена й земну свою любов.

То ваші руки зводяться уперті,

То ваші очі кличуть ув імлі.