Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Й жива вода з-під явора в долині Тобі — як ліки, добрі і єдині.

Не відцурайся слова при столі,

Не пошкодуй півночі на розмову,

Де бронзові діди і ковалі Вплетуть до чарки мудру передмову,

І піднесуть дівчата від землі На короваї квітку чорноброву,

І в тихім смутку, там же, край стола, Заплаче скрипки золота бджола...

Кохання в’ється, наче, хміль на. мури, Розлука просить трагедійних справ, Часу і далі не. осягнеш, оком.,

Хоч стань горою чк пливи потоком.

Вогнистий Данта1 й бронзовий, Шекспір Сумний Тарас, важкий Буонарроті Перевернули землю з давніх пір,

Не бачачи кінця, своїй роботі.

В одному скельці — міліарди зір,

В однім смичку — симфонії стокроті, Душа ж людська схиляє темну віть Ридань і сміху, років і століть.

А ти малий, ти завжди зетрег Ііго 3, Виходь, як тінь бажання і крила,

Бери свій заступ весело і щиро, Крешй'об кремінь десь до джерела.

А-може, в нім’ проллється інша міра Твого життя, яка ще не була,

І, може, в нім засвітиться недремна Трудів і дум хоч'іскра потаємна?

* *

*

Дорога є, а друзів тих немає,

Що так її любили у житті,

Коли-снувалось марево безкрає,. Поля, луги та узгірки-круті,

І їхнє слово щире не лунає В привітній хаті не на самоті. Послалась їм стежина невидима,

Де В-ишні сміх і посмішка Максима *.

Де та хода юнацька Деснякова 2 І карий зір Юрка Мельничука?3 Лягає степу кована підкова,

Пливе Десна — Довженкова ріка,

І над. усім — веселка,тонкоброва Шатром високим, сяє. здалека,..

Де сіють хліб і зерну ставлять проби Мислителі, звичайні хлібороби.

Ой, вій-повій же, вітре, з-за лиману,

Мені на серце спокій принеси,

Вставайте, друзі, зрану-позарану На хліб та сіль, до чистої роси,

До щебету пташиного з туману,

До громової літньої яси.

Бо смерть важку добро перемагає,

А серце жде, а серце виглядає.

В тісному колі відшукаєм зладу,

І мислі біг, і задуми одні І на лужку, біля мойого -саду,

Ще зварим кашу в чориі-м-казані,

Нехай минуле буде все позаду,

Нехай майбутнє буде при мені,

Як знак мети, як сонця сяйво мідне, Почуйте ДЗВІН;—

то дзвонить серце бідне!..

ІЗ ЗБІРКИ «СИНІЙ ЛІТОПИС», 1968 р.

ПОЕЗІЯ

її не купиш цвітом провесен,

Ані горлянкою, ні чином.

Поезія — це діло совісне,

Не грайся нею безпричинно.

Така собі, не знає старості І на чолі не ставить дати,

Із чорним попелом і паростю Стоїть одвічно біля хати.

І не легкими переливами — Важкою кров’ю серце крушить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обніме, чи задушить.

ДУМА

Серед темної ночі Крізь пущі та гори Леніна голос 4 Лине в простори.

— Уставай,— каже,— земле, Україно-мати,

Будем твої рученьки Визволяти!

Бо вже ж твої очі пойняла кривавиця, Похилилась доленька, мов пшениця. Розіб’ємо пута,

В яких ти закута.

Вже не буде панувати Кривда люта! —

Ой вставала Україна рано-зрана

На цареву орду, на лихого пана.

Тільки гук на зорі,

Де ідуть зброярі,

Ленінську вітають правду Наші матері.

Мчаться коні вороні Полями, лісами,

П’ятикутні зорі сяють Небесами.

Гей, та гук весняний та по всьому краю: На Дніпрі,

На Десні,

На Дунаю.

Ще й на Чорному морі, де тополенька, Стала воля в України, стала воленька.

З веснами, з літами,

З хлібами й квітами,

Із Дніпром своїм ревучим,

Що пливе століттями.

Лепіпова ж слава,

В правді величава,

Йде на ясні зорі,

Та на тихі води,

На велику Україну,

Ще й поміж народи!

БАЛАДА ч

Коли він звільнив п’ять метрів землі, Сміявсь, як дитина, забувши жалі,

А півкілометра відбивши з бою,

Ще рану криваву поніс із собою.

А всеньку країну як вибив з неволі,— Народ пригорнувся до нього в полі,

До автомата із чорним блиском.

Та він вже не чув —

Стояв обеліском.

син

— Прийшов я, мамо, даллю-далечком До цих ворітець, що сиві плечиком,

По вашій сльозі, як по крутій горі,

По тому крику в календарі,

По тій жалобі в ночі вдовині,

По вашій долоні, як по долині.

Чотири Дунаї пливуть підвіконню,

Зросилась яблуня, була калікою,

Мати ж як мати, крізь віття чорне На очі синові все небо горне

І, щоб сина безвістю не корити,—

Починає заново світ творити

Із такою ласкою та привітом,

Що в воротях камінь зробився цвітом.

* *

*

А коли натомимось небо верстати По зодіаках і небосхилах,

Тоді нас потягне до тої хати,

Що змалку давала благання й крила.

— Дайте, мамо, цвіту, що вусом в’ється,

Бо без нього космос тісним здається.

— Дайте, мамо, хліба світанком гожим,

Бо без нього дихати й жить не можем!

$ *

*

Одкрий свої сизі,крила над пружним теплом долини, Крило — у,небесний клекіт, а друге — в земні глибини.

Одкрий свої зорні очі, свої молоді зіниці,.

Щоб я по них значив небо, печалі і таємниці;

Одкрий свою мудру пісню, стокольорову в палітрі, Клечанку і колисанку, заплетену в синім вітрі;

О днино моя несходжена,

Я вріс у твої початки,

, Отак, як дитя народжене,

Підводжу малі пальчата.

* *

*

До світанкової води, на пепротоптапі сліди,

Моя бурштинова годино, розкуте слово поведи.

Де у зернині мріє сад, і ходить осінь без досад, Літописання мудрі пише людського серця листопад.

І першій гілці молодій скажу, схиляючись при ній:

— Пагіль, пагілочко рум’яна, ти весняній, не кам’яній.

І першій травці неспроста скажу, що думав, дочиста:

— Зелена струнко при долині, не закривай свої уста.

І обеліску, край села, скажу, як думка повела:

— О мій закутий побратиме, проси для вічності крила..,

* *

*

Білі птиці снігів налетіли зночі,

Білі промені сонця лягли на обочі.

— Буде мені радості та рум’яності! —

Білі птиці снігів налетіли зночі.

Мружить вії пухкі зеленава сосна.

— Новорічна моя ноче, високосна,— Запрягайте коні, на мости кленові,

Новорічна моя ноче, високосна...

. Звіздослови-літа, верніться додому,

На дива й сизокрилля мені, молодому,

Та посієм ниву поміж Дунаями,

На дива й сизокрилля мені, молодому,

— Пошануєм тебе, як росу на віті,

Не даруєм тебе анічим на світі,

Ані теремом, ні вин-деревом,

Будь ти краще вогнем а