Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

Та мовчи вже, бо забуду. Потім не згадаю. Дітей, бачся, годувала Та в засік ховала. Та очіпок, се вже вранці, Клоччям вимощала, Щоб не знать було, що стрига. Прибралась, ходила, Поки люде домовину Надворі робили. Доробили, положили, Понесли, сховали… І одна я, як билина На полі, осталась На сім світі… Були діти, І тих не осталось.

«Через яр ходила Та воду носила, Коровай сама бгала. Дочку оддавала, Сина оженила… І… гу…»

Ц и г а н

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

В і д ь м а

Хіба я скиглю, навісний?

Ц и г а н

Та добре, добре. Що дальш буде? Розказуй дальше.

В і д ь м а

Що даси? Навариш завтра мамалиґи? Я кукурудзи принесу.

Нагадала! Нагадала! З дочкою ліг спати… Завдав сина у лакеї… Громадою з хати Виганяли… Нагадала. Я собак дражнила Попід вікнами з старцями. І байстрят носила За плечима. Щоб привчались… Аж і сам приїхав. Я до його кинулася, Забудучи лихо. Привітав мене, луципер, Благословив діток, Та й забрав їх у покої… Ростуть мої квіти! Та й виросли. Сина Йвана Оддав якійсь пані У лакеї. А Наталю… Чи твої цигане Всі поснули?

Ц и г а н

Всі поснули.

В і д ь м а

Бо щоб не почули Мого слова. Страшно буде. І ти, старий друже, Злякаєшся, як вимовлю… Чи тобі байдуже? Наталоньку! Дитя своє! Ірод нечестивий!.. Занапастив… А до того Посилає в Київ Мене, бачиш, молитися. Я, дурна, й ходила, І молилась… Ні, цигане, Я марно молилась. Чи в вас єсть бог який-небудь? В нас його немає… Пани вкрали та в шкатулі У себе й ховають.

Вертаюся із Києва - Замкнуті покої. Він узяв її з собою Та й поїхав з нею, З Наталею… Чи чуєш ти? І остриг, проклятий, Дитя своє. Полетіла Я його шукати В Волощину. Та й шукаю, Совою літаю Над байраками. Та діток, Діточок шукаю, і Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні! Я шукаю пана. Розірву!.. Возьміть до себе І мене, цигане. Я медведя водитиму, А як найду ката, То й спущу його на його. Отойді, проклятий!.. Ні, не спущу. Сама його Загризу… Чи чуєш? Одружимось, моє серце, Я й досі дівую. А сина вже оженила, А дочка й так буде. Лазитиме попідтинню, Поки найдуть люде Неживою. Чи ти бачив? Там такий хороший Мій син Іван… Ух, холодно! Позич мені грошей: Намиста доброго куплю Та й тебе повішу, А сама піду додому… Дивись: миша, миша Несе у Київ мишенят. Не донесеш, утопиш десь, Або пан одніме. Чи я найду моїх діток, Чи так і загину? -

Та й замовкла, мов заснула. Цигане вставали, Розбирали шатро своє, В дорогу рушали, Та й рушили. Пішли степом. І вона, небога Безталанна, встала мовчки, І нібито богу Нишком собі помолилась, Та й пошкандибала За циганами. І тихо, Тихенько співала:

«Кажуть люде, що суд буде, А суду не буде. Бо вже мене осудили На сім світі люде».

Із-за Дністра пішли цигане І на Волинь, і на Украйну.

За селом село минали, В городи ходили І марою за собою Приблуду водили. І співала, й танцювала, Не пила й не їла… Неначе смерть з циганами По селах ходила. Потім разом схаменулась, Стала їсти, й пити, І ховатись за шатрами, І богу молитись. Щось таке їй поробила Стара Маріула. Якимсь зіллям напувала, То воно й минулось. Потім її стала вчити І лікарювати, Які трави, що од чого, І де їх шукати. Як сушити, як варити… Всьому, всьому вчила Мар іуда. А та вчилась Та богу молилась. Минуло літо, уже й друге, І трете настало; Уже прийшли в Україну - Жаль їй чогось стало? Поклонилась Маріулі За науку в ноги, Попрощалась з циганами, Помолилась богу; Та й пішла собі, небога, На свою країну. «Вернусь,- каже,- хоч погляну На дочку, на сина». Не довелось. Пан вернувся, Покинув Наталю В Московщині. А ти її За Дністром шукала. Сина Йвана молодого Оддали в солдати За те, що ти не навчила Панів шанувати.

До кого ж ти прихилишся? Нікого немає!.. До людей хились, небого, Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав, Стогне, пропадає. А вона набрала зілля Та пішла в палати Лічить його, помагати, А не проклинати. Не помогла болящому, Бо не допустили. А як умер, то за його Богу помолилась. І жила собі святою, Дівчат научала, Щоб з панами не кохались, Людей не цурались. «А то бог вас покарає, А ще гірше люде; Люде горді, неправедні, Своїм судом судять»,- Отак вона научала, Болящих лічила, А з убогим остатньою Крихтою ділилась. Люде добрі і розумні Добре її знали, А все-таки покриткою І відьмою звали.

[Седнев, 1847, марта 7] - 1858, марта 6, [Нижній Новгород]

В казематі

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали: “Коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?” Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п'ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

I

Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу - карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. Ані братика я, Ні сестрички не знала, Меж чужими зросла, І зросла - не кохалась! Де ж дружина моя, Де ви, добрії люде? Їх нема, я сама. А дружини й не буде!

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

II

За байраком байрак, А там степ та могила. Із могили козак Встає сивий, похилий. Встає сам уночі, Іде в степ, а йдучи Співа, сумно співає:

“Наносили землі Та й додому пішли, І ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло! Товариства лягло! І земля не приймає. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата. Крові