Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
Ти снилась, марилась, і мрілась,
Як мавка в синьому диму,
І щирим цвітом рожевілась Малому серцю мойому.
Як чайка в морі, на просторі,
В передвечірній тишині,
В шуканні, в радості і в горі Твій клич і поклич по мені.
1 ярового сонця злиток,
І вереснева тишина —
Очей цілованих відбиток,
Усмішок лагідна дуна.
* *
*
Люби -мене, згадуй ночами, Листи перечитуй і жди,
Яка в нас судьба за плечами! Яке дожидання завжди!
Вбери невелику кімнату Ялинкою, світом-вогнем,
Усе нам судилося мати,
Ну що ж, почекаєм, діждем.
Удень не питай управдома, Подруг не розпитуй вночі,
В дорогу дзвінку, невідому Летять журавлині ключі.
І я па машині за ними Чи пішки, в пилу і в поту,
За боєм, за кров’ю, за димом Шукаю тебе, золоту.
А може, одкликнеться криком, Весняним цвітком далина, Моїм ожиданиям великим Твоєї любові луна.
БАЛАДА ПРО СЕРЦЕ
їхали ми, їхали,
Здвоївши ряди.
Сивих бур і віхоли На плечах сліди.
А боєць Петро Субота Трапив до біди.
І сказало серце:
— Брате,
В північ грозову Буде кров моя пролдята, Упаду я, розіп’яте,
Й знову оживу.—
Із-за лісу, з повороту,
З перехрестя двох доріг, Повели Петра Суботу В штаб німецький на поріг.
Там поводяться ласкаво:
— Не дивись, солдат, ї'жком, Закури чи випий кави
Із французьким пиріжком.
На стілець сідай вільніше...
— Де четверта рота йде? — А Субота важко дише,1 Рук побитих не зведе.
Мінне поле, чорне поле, Заміновані мости,
Група танків охолола,
Жаром скручені хрести...
Не здає четверта рота,
Добре, хлопці, я живий! Повели Петра Суботу В цілий обшир світовий.
І шепоче серце:
— "Брате,
В північ грозову Буде кров моя проллята, Упаду я, розіп’яте,
Й знову оживу...— Затремтіла неба чаша. Задвигтіла даль руда,
Знать, четверта рота наша Добре міни підклада. Завдали, видать, клопоту,
Він сказав:
— Я все прийму. Узяли Петра Суботу,
Серце вирвали йому.
Те, що билося, любило,
Чуло спів, ловило грім, Затихало, встрівши милу,
В дивнім трепеті живім. Пломеніло з поцілунку, Впавши пташкою до рук, Тріпотіло, билось лунко Від розлук і до розлук.
З горя, з горенька-тужилки Рвалось в обрії нові.
Милі прожилки та жилки Все бриніли, як живі.
Люто вирване із тіла, Димно-тепле, в ніч глуху, Мов багаття, багровіло
На всесвітньому шляху.
Ще й шепоче серце:
— Брате,
В північ грозову Буде кров моя проллята,
Упаду я, розіп’яте,
Й знову оживу! —
Чобітьми його топтали,
Топали, втирали піт,
Серце знову оживало З-під підкованих чобіт...
Все минуло. Наша рота йде походом в ніч глуху,
Де стояв Петро Субота На всесвітньому шляху,
Де криваві крапелини Пролились на моріжку,
З того серця кущ калини Виріс в темному лужку.
Димний вітер бродить полем,
Згаром дихає земля,
Та бійцям калина з болем Все мовля-перемовля,
Все шепоче:
— Чуєш, брате,
Надломи калини край Та про кров мою пролляту,
Про любов мою розп’яту Нашій роті нагадай!
БОГДАН
Втоптали коні дуть'у вечір пелехатий, Бурштинова зоря повисла над сідлом.
Спітнілі, стомлені, поснули за селом,
І Корсунь кров пролив — пожару не вщухати.
І за П-илявцями 1 півні тривожать ніч,
І гомін Жовтих Вод бринить за очеретом. Тріпочуть бунчуки перед легким наметом, Минуле ожива, Богдан не зімкне віч.
Вождю не можна спать. Вночі не спить Богдан. Вже хлоп не хлоп тепер, а пан — також не пан. Він розмітає в прах що тучу понавислу.
Полки і сотні ждуть, де блисне булава,
Де загуде сурма, і схилиться трава,
І крикнуть козаки, і грім впаде на Віслу.
Поля в пилу лежать,.курять дими їдучі.
— Вставайте, казаки, змивайте сіль і піт.—
І вже стоїть Богдан на каламутнім Збручі, Зметнувши гнівний зір до Збаразьких воріт.
І вежі падають, ландскнехтів2 у покоси Кладе дамаська сталь, глушить гармат луна,
І славою цвітуть знамена Богуна 3,
РІ Данила Нечая 4 той гук не омина,
І вже несуть полки Максима Кривоноса. Живе Вкраїни міць. Шумлять дуби в долині,
І очі матерів не плачуть, теплі й сині,
І дітлахи малі, як зграя голуб’ят.
Але полки ідуть.
Не буде на Вкраїні Лукавий пан владать, карать ні за що кат! Минуле йде, як сон. Ми не лічили муки,
Ні радощів своїх, побід а чи могил.
Де батько шаблю брав, отам сини і внуки П’ють воду з казанків, метуть походів пил.
І пахнуть порохом зірок цвітучі грона,
І Кодпі кров курить, і згадка йде по тих,
Кого у шинелях забрала даль солона В дороги воєн грозових.
Це ми з тобою, ті, кому ім’я — солдати,
Кого чекає син і не забула мати,
Що, може ж, ми прийдем та зоремо поля, Розриті танками, закурені ізрана? ї ми таки прийдем, бо віща тінь Богдана Нас на бої благословля! „
СОЛДАТСЬКА БАЛАДА
йшли солдати із-за Псла Двадцять першого числа Яром, долом, битим полем, Шляхом витореиим, голим. Автомати на ремні,
Та долоні як в огні,
Та по двісті грам горілки У баклажєчках на дні.
Перший каже: —Хлопці, друзі, Десь у мене в цій окрузі
Батько* й мати, й добрий рід, Може, зайдем иа обід? —
Другий каже: — Двоє літ Я не бачив цих воріт.
Тут у мене брат в артілі,
Онде стежка, онде слід.—
Третій став: — Не дивина,
Звісно,,,рідна сторона,
Тут у мене в Яворщині Двоє діток і жона.
Добре жить в своїм дому Нежонатому тому,
Перед ним і стіл, і страва,
Батько, мати при йому.
Другий брата обпіма:
— Це ж яка мине зима? —
Тільки в третього ні діток,
Ані жінки нема.
Де та хата? Де поріг?
Місяць звів щербатий ріг.
Дві берези біля двору Поклонилися до ніг.
Не берези — білииа,
Пізнаєш, кажи,— вона? —
І висить біля солдата Неоплакана жона...
Перший друг не п’є, не їсть, Другий в хаті теж не гість.
— Нас,— говорять,— серце кличе, Подає товариш вість.
Доки звіра не вб’ємо —
Помста ріже, як ярмо.
Нам ні їсти, нам ні пити,
Доки звіра не вб’ємо.
Йдуть закурені у ніч,
Грають з смертю віч-на-віч,
Яром, долом, битим полем, Шляхом витореним, голим.
Автомати на ремні,
Та -долоні як в огні,
Та по двісті грам горілки У баклажечках на дні.
БАЛАДА ПРО ТАНКІСТА
Пил на машинах, пил на чоботях, пил па рудій траві.
