Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Пурга залізна віє нам супроти,

Лиш боягуз цю бйтву обмине.

Танкісти, піхотинці і пілоти У бліндажах, ви чуєте мене?

Де над полками сонце бунтівниче,

Над танками пожарів ожеред,—

Там. битва йде. То Батьківщина кличе, Умри — а вбий! Вперед, брати, вперед!

* *

Нехай ми схудлі, некрасиві Криваву топчем каламуть. Але минають ранки сиві І красні ранки устають.

Через пожарища кошлаті, Де горе слалося в. траві, Поранені і небагаті,

Ми прийдем чесні і живі.

На пожарищі за димами,

За малим маревом моїм, Переорем поля плугами І возведено отчий дім,.

Закурене сонце засяяло нині,

Дуби зеленіють в розбитій долині,

Ключів журавлиних переклик в гаю.

Ти знову прийшла! — Та в запалену хату. Уздріла не плуг — автомат, і гармату,

І в касці броньованій юність мою.

Ми знали: розбійник бійця не поборе,

Хоч випили горя не краплю, а море,

У битві, у січі, в задимлений час.

Але не порушено в серці звитяги,

І, кулями рвані, не'схилено стяги,

І порох сухий-в патронташах у ;нас.

Де ворог з дитини знущається люто,

Де рідну людину в залізо закуто,

Заграй, сивий Дніпре, вітрами подми,

Щоб бачили ми твої хвилі ревучі,

Батьків непідкорених, доли і кручі,

Стежки і дороги, де виросли ми!

Радянська Вітчизно! Ми йдем, як солдати. Нема почуття в нас святіше відплати, Огнем і залізом,'—удар на ударі Уперті, засмаглі, у битві суворі.

І в небі колючі, полум’яні зорі Над нашими касками світять, як жар..

ІЗ збірки «ЯРОСЛАВНА», 1946 р.

ДЕСЬ ДАЛЕКО ЗА ОДЕРОМ

Десь далеко за Одером, за мостами, на камені й житі, Бережуть йе'ііе друзі й дні мої, кров’ю политі,

Бо за тем-нйм гранітом, де січуть вороги з автомата, Я сестру свою бачу й Сергія 1 — найстаршого брата.

і

Чую скрегіт теплушок, і плач, і прокльони, як з грому:

— Поверни нас додому. Верни нас до отчого дому!

Там нас батько Самійло чекає і мати чекає,

Ми ж як птиці отут, журавлина одірвана зграя;

1 немає життя нам, лиш камінь, та рейки, та шпали, Ми — двожильні, ми виживем, інші ж навіки пропали.

Чую крик їх вночі, і горить мені серце, як рана,

І вриваюсь я. в місто з полком, наче свист урагана,

І в засніженім полі лиш гріюся на пожарині,

Десь далеко за Одером, в чорній німецькій чужині.

*

Не треба ні слави, ні грому,

Вітань і запевнень мені,

Була б лише звістка із дому В німецькій чужій стороні.

Бо слава за вітром повіє І в тишу обернеться грім,

Вітань і запевнень надія Не стане притулком моїм.

А звістку із рідного дому,

Мов краплю живої роси,

У путь невідому й відому . Згадай, і радій, і неси.

Насняться дуби чорнокорі,

І легше минають бої,

І світять балканськії зорі,

Моз київські зорі мої.

* *

*

За збитим полем Чарна Ніда Вода холодна і німа,

А вітер дме у даль без сліду,

І скупо дихає зима.

І нам без сну й перепочинку Під ноги кида на путі Бураном зламану тичинку У сніговому забутті.

Ну, іцо ж, мине і ця година,

І заросте передова,

За бліндажем, де мерзла глина, Зів’ється чебер і трава.

Іржаву каску вкриє житом Долоня теплої землі,

І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі.

А ми з ночей, з доріг, з походу Колись прийдем, згадаєм ми Цю Чорну Ніду, чорну воду В вечірніх заметах зими.

* *

*

Нехай поляжу при меті,

Хай плоть і кров моя зітліє,

Але не зраджу в самоті Моєї віри і надії.

Залізо, й кров, і кремінь кинь, Очей коханих синю тишу,

Але надії те іглу ринь На друга її брата не залишу.

Я сам несу її в собі,

І оживаю, й воскресаю,

Як сіра грудка серед маю,

В жорстокій, лютій боротьбі.

І добре те, що не один,

І славно те, що нас багато І -що для нас бої — не свято, -А лиш пролог до верховин.

* *

*

. Додому прийдем, сядем за столом Усім полком своїм, не поодинці,

І матері нам піднесуть гостинці,

Батьки й діди уклоняться чолом.

Ударять бубни кличем до весіль^

І заклекоче коло танцюристе,

Округле небо, коване та чисте,

Укриє вніч зелено-буйний хміль.

Женитись будем і любить дівчат,

Забудь на мить оті бої минулі,

Щоби серця схвильовані і чулі Не полонив огонь і чорний чад.

Наллєм чарки та й вип’ємо до дна. -Чи всі зібрались? Є сім’я одна?

Ні, ті не вип’ють, що лежать в діброві,

Де стережуть їх зорі малинові,

Вчорашніх битв притишена луна.

^ <!>

$

Летять наші вісті додому у сполохах, в гуках війни, Батьки виглядають ночами, коли вже приїдуть сини. Дівчата нам шиють сорочки, чекаючи на весілля, Дубами і росами в полі нас кличе додому земля.

А нам. біля канівських урвищ Шевченко із древніх

валів,

А нам біля львівського замку Франко воювать повелів.

Кобзарем і Катериною,

Чорним сном Каменяра Нас веде війни годиною Світла буряна пора.

Закурілим і незбореним Рідні сурмлять сурмачі Ген за Збаражем і Зборовом 1,

За Перемишлем вночі.

Щоб не стали ранком росяним, Пробивались з туману На покутськім і на Косовім,

На Дрогобицькім лану.

І якщо Франко нас стрічає і дівчини посміх цвіте,

То, значить, ми добре чинили, бо кров’ю платили за те* І якщо бійця обнімають, обідать запрошують в дім, То й добре: кінця він не знає бинтованим ранам своїм. Він мав автомат і шинелю, онучі міняв до чобіт,

Л думав про діток в неволі, втираючи кров і піт.

Він ішов своєю нивою,

Де залізний грім гуля,

Де лежить Франкова сивая,

Кров’ю кроплена земля,

Слав вогонь у небо літнєє,

Спав у галицькім дворі,

Де зростають малолітнії Ковалі й каменярі,

З материнською молитвою,

Із осяяним лицем,

Де встає Франко над битвою,

Як предтеча над бійцем.

* *

На чорнім камені червоні маки,

А в синім небі ластівка пливе.

О львівська земле, всі твої ознаки Несе в собі вмируще і живе! '

Корчатий пень'гири вибитій дорозі,

В відрі розбитім темний, лігроїн *. Боєць, що впав од спеки у знемозі І воду п’є, про що гадає він?

Налругий вітер б’є крилом багряним В річки й струмки, густіші од ропи,

За львівським допотопним шелом’янем Гармати б’ють в розжеврені степи.

Я звик