Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко
Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,' Пахне автолом над сірим полем, тіло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу наддай, водій. Сам командир повертає башту, п’ятий почавши бій.
Пробива мотор снарядом,
Смерть шукає скронь,
З командиром майже рядом Диха злий вогонь.
І тече броня гаряча В степовую шир,
В полі жайворонок плаче Там, де командир.
Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім, Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед
ходім! —
Руки задимлені* ліва й права, чуб до чола прилип,
Сіра шинелька горить яскраво, як смодяний смолоскип. Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі,— В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатській землі. Вище-но голову, брате-радисте, газу наддай, водій!
Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на траві _рудій...
Вже радиста молодого Й хлопця водія З бою винесла підмога,
Бо ж одна сім’я.
Та й поклали у шпиталі —
Рани зав’язать.
Покурить, горілки випить,
Все переказать.
Знову сідають вони в машину.— Де командир наш,
де? —
Блисне огонь на переднім краю — то командир іде, То'командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні.
— Ви не забули мене, хлоп’ята? Ви не забули, ні?
В полі птиця сива кряче,
Облітає шир,
В кожній заграві неначе Кличе командир.
Полум’яні рідні руки Приклада до скронь.
І ведуть вони машину Тільки на вогонь.
По чужім переднім краю,
В бліндажі старі,
По крутім кариатськ-ім плаю,
По Чорногорі
БАЛАДА ПРО КОМВЗВОДУ
Невідомий поганений комвзводу стукав нам у броню, показував цілі.
Вечір. Небо — бірюза.
Білий жар вогшо.
Куль розпечена сльоза Опіка броню.
Танки лїзуть по прямій По передовій,
Зачиняє башти люк Молодий водій.
І на тому ж полі бою, за рікою голубою,
Двічі ранений комвзводу на холодному піску Піднімає камінь в руки, до танкіста грима в люки:
— То стріляй,— говорить,— прямо, там два «тигри» 1
у ліску.—
І танкіст стріляє з ходу, піт втирає із чола.
І горять два «тигри» справа чадним димом, як смола.
Другий танк бере розгін,
Землю колупа,
Та не бачить німця він —
Вітер, ніч сліпа.
Де дорогу, де ту ціль Знайдеш удачі..
Вистутше сива; сіль В хлопців на плечі....
Двічі ранений комвзводу, без крові збіліла врода, Двічі ранений комвзводу з чорним каменем в руці Креше-стука над мотором, шепче голосом суворим:
— Ти стріляй, танкісте, вліво-, там же німці,
як мерці.— І танкіст стріляє вліво, піт втирає із чола,
І горять чуби німецькі- чадним димом, як смола.
І пішла бригада вдаль,
Всі шляхи мине.
Тільки мертвих друзів жаль,
Хтось їх пом'яне, ;
Хтось згада, г-іе проживе,
Зарида вночі.
Зрили поле бойове Наші тягачі.
А поранений комвзводу, а чи сонце, чи негода, Сниться хлопцям у поході, часто згадують бійці,
Як іде він в полі бою, над рікою голубою,
У броню гарячу стука чорним каменем в руці.
БАЛАДА ПРО КОЛОСОК
Тоді відходили полки Від батьківського дому.
Я взяв за звичаєм її На березі крутому,
Де слід чобіт і тягачів, Ромашки сяйво рядом,— Сухеньку грудочку землі, Обпалену снарядом.
Залізом вирваний шматок — Моя любов єдина —
Уже не цвів, не зеленів,
Хоч дихав, як людина.
Хоч синя волога його І зернятко пшениці Ще мріяли про урожай У дні багрянолиці.
Які-то ночі в бліндажі,
І рани, і привали...
І тільки зорі-сторожі Нас в полі вартували.
І тільки часто старшина Давав вина в зарядку,
Казав: — Ти, хлопче, не журись, Ти плюнь — і все в порядку.
Патрони є до ПТР І каска, і шинеля,
Снаряд — під голову постіль,
Та й нёбо — добра стеля,
І все...
І двоє довгих літ Я жив. при кулеметі,
Сухий, легкий шматок земді Тримаючи в планшеті.
І в грудці зерно проросло,
На втіху всьому взводу,
Від жару серця мойого В осінню прохолоду,
Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні,
Від подиху товаришів У третім батальйоні.
Ми вчора вдома побули,
Де пил і вітер свище,
З планшета зерно те взяли — Поклали в попелище.
Іде солдат, бреде солдат
І стане ненароком:
Торкне рукою колосок,
Хазяйським гляне оком
І пригада отецький дім,
‘ Жону й дітей в неволі І свій далекий колосок В розбомбленому полі.
БАЛАДА ПРО ЗОЗУЛЮ
Вдарить міна, свисне куля.
Де зустріне смерть бійця?
Був танкіст Пилип Зозуля,
Був Некрасов з Кам’янця.
Як то літом воювалось —
Жар боїв серця опік. Подружились, побратались.
Чи навік? Ну що ж, навік.
Як то кажуть: дрібку солі, Крихту хліба в ночі й дні, Золоту заграву волі,
Що па ріднім знамені,—
Все ділили. Де ж то знати,
Що шляхи вкриває мла,
Що німецькі б’ють гармати В полі з правого крила.
Що Зозулю в груди вбито, Похиливсь, поблід з лиця.
Чуєш? Стогне сиве жито,
Вірний друже з Кам’янця! Забери із танка зброю,
Хліб, десятків два гранат.
Ми, звичайно, не герої,
Жни солдат, умер солдат... Забери тютюн не в лихо,
Чай, шинельку нестару.
— Ні,— сказав товариш тихо,— Я ім’я твоє беру.
Он яке случилось діло В полі, в рідній стороні.
Скільки ранків пролетіло На розвихренім коні,
Скільки ночей наші очі Сну шукали — не питай.
Танки рвуть ополуночі Димний, теплий небокрай.
Танки йдуть в залізнім гулі На есесівський загін.
— Хто стоптав їх?
— Хто ж, Зозуля!
— Хто стріляв їх?
— Певно, він.
І зовуть його по звичці:
— Є Зозуля? Де він?
-Я!-На вечірній перекличці Ожива його ім’я.
І у списках екіпажу Числять добрим рядовим,
Наче смерть німецька, вража Не летіла десь за ним.
Міна б’є, гуляє куля По передньому краю,
І живе Пилип Зозуля,
Не вмираючи, в бою.
БАЛАДА ПРО ДОВБУША7
За горою крем’яною,
За корчавим темним буком,
За карпатською стіною Потрясає землю гуком.
— Довбуше! — ревуть потоки.
— Довбуше! — взиває мати,— Дай-но сили одиноким,
Дай-но блиску в нашу хату!
— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,
Порохамн б’ють мушкети, Блиснуть жаром топірці.
І дрижать фашисти, скуті Під чотирикутний бій,
На Черемоші, на Пруті,
В Коломиї грозовій.