Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

В киптарі2 стоїть при хаті,

В помережаній кресані3.

Пихне люлькою в Карпатті,

А димок пливе на Сяні.

Свисне тричі опівночі,

Аж блищать у хлопців очі, Вдарить крісом 4 у Ворохті,—

А в Яремчі бій клекоче.

Прикладе листок із буку,

Як до рани,— до щоки.

А його беруть на руки Молоді довбущуки:

Щоб ішов у гори вище,

Не потрапив у тюрму.

Вітер в шибеницях свище, Наготовлених йому.

Але він почує брата,

Плач любаски чи вдовиці,

Що спалили звірі хату,

Ярової лан пшениці.

— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,

Порохами б’ють мушкети, Блиснуть жаром тонірці.

І лежать фашистів трупи, Почорнілі на лиці.

— Де ти, Довбуше, о, де ти?

* *

*

Молоденькі сади ми посадим на кручі, Яворами прикрасим дорогу походу.

Де окопи, траншеї і піски пекучі,— Яблунева веселка поклониться в воду.

Бліндажі приднгпрові плугами розбрей, Приберемо долини і скажемо: — Досить!

Хто боровся, горів і натерпівся горя,

Той достаток і щастя у хату попросить. 1

Без нужди і печалі народяться діти,

І дівчата натчуть білосніжні полотна,

І в залізні, ясні, дорогі заповіти Не вплететься війна, пожарами скорботна.

Солов’ями затьохкає ніч горобина,

І рясними дощами обірветься спека.

Здрастуй, саду зелений, моя Україно,

Як загірна веселка, як юність далека!

* *

*

Звийтеся в небо весняне, кулями стяги пробиті,.

Армії йдуть із походу! Дайте води, криниці!.

Зникніть за обрієм, тучі, бурями несамовиті!

Тихше, мотори, в дорозі! Тихше крокуйте, бійці!

Гляньте, як жито квітує! Вчора тут боєм диміло Плугом обкраяне поле... Наші передові...

Яблуні дихають цвітом, росяно, червоно, біло,

Зорі горять над полками, як самоцвіти живі.

Хлюпнемо силою, море! Сила рясна та завзята! Вдаримо іскрою в крицю — світ захитає огнем.

Синій Дніпро розхлюпочем в каски по краплі

на брата,

Землю піднімем на руки і, як дитя, понесем.

Колосом поле затіним, плодом обтяжимо віти,

В тишу-труда обернемо битов роз’ярений грім.

— Чуєш, народе великий? — Чую,— говорить,—

діти! —

І проводжає нас в далеч світлим безсмертям своїм.

* *

*

Обкурений порохом день понад кряжем встає

одиноким,

На плечах карпатських доріг піднімається сонце руде. А ти пригадай свої літа, що збігли колючим потоком,

А ти про Зітчизну згадай, що напоєна кров’ю і соком, її по світах не шукай, бо другої не знайдеш ніде.

Бо так вона в землю вросла і небес полотно освітила, Бо так побраталася кревно її многомовна сім’я,

Що світ захитала, як дуб, молода її кована сила. Вітчизно тривожна моя, непідкупна і навіки мила! Один у нас прапор з тобою — народу безсмертне ім’я.

Солдати ішли у поході па Одері, Віслі, на Случі,

По вирвах, по темних накатах, поритих недавно-

й давно,

І спека пекла їм серця і сушила їх рани горючі,

І миогі кістьми полягли, а живі йдуть у бій неминуче, Як мати Вітчизна велить, бо Вітчизні те право дано.

Тікають фашисти у нори, як звірі при другім потопі, Карпатські долини палають, і зорі не сходять із піль, І нашої ярості клич на руїнах клекоче в Європі,

І мертвих непімщений крик оживає в глибокім окопі,

І стогне, як вітер в полях у північну глуху заметіль.

Не плачте, не кличте, не треба: за нами вогонь

і відплата,

За нами Вітчизна кохана, як мрія гаряча моя.

Одна у пас правда на світі, і в неї ми віримо свято, Один у нас прапор з тобою — народу безсмертне ім’я.

-■є,,**

_ , *

Оддудпіла, одгупала, одклекотіла війна,

За двобоём і смертю залізною зникла луною. Березневий струмок пересвічує сонце до дна,

І загублений жайворон знову тріпоче зі мною.

Ось виходжу я в степ, де поснули старі бліндажі,

Де наш полк пробивавсь, не шукаючи флангу , .

чи броду,

І малого життя мого бачу ясні рубежі,

Як шумливого дуба обпалену крону в негоду.

По коліна у горі брели за Вітчизну,свою,

.Одвойоване щастя нам падало зорями в очі,

І велика утіха була нам у труднім бою,

Що згадають нащадки по крові, пролитій у ночі,

Поіменно покличуть. В полку в нас немало імен.

Не питай, де були, де вмирали на спалених травах. Про життя наше чесне спитай у гвардійських знамен, У карпатських долин, у мостів на крутих переправах.

А сьогодні паш полк віковічні возводить міста,

1 на кремені й криці карбована світиться дата,

І горбата земля колосистим зерном пророста,

І колишеться небо, як щит за плечем у солдата.

Ти, народе наш, бачиш, який ми насаджуєм сад,

Тешем темний граніт і спинаєм каркаси суворі?

І проходить наш полк у воскреслий старий

Сталінград, Несучи, на шоломах походів задимлені зорі.

Буде день, буде вік, буде внук а чи правнук колись Наші ймення прості на колонах читати і плитах,

То нехай пам’ята: ми іменням народу звелись І вогнем його серця спалили у світі неситих.

І любов’ю його повернули життя свого віть!

Ти, народе наш, чуєш високий наш клич на світанні? То наш полк виходжа. То наш полк у безсмерті стоїть, Повернувшись обличчям до тебе на Краснім майдані.

/

* *

*

Автострада проходила зліва і справа —

Од Черкас і на Канів, на Корсунь і Київ У безмежні польоти, в вечірні заграви,

Біля, древніх могил і, старих чорториїв.

Та ж заломлена чайка над плесом дніпровим,

Та ж кигич материнська про битви і муки,

Та ж незгублена пісня полям і дібровам Через день, через вік простяга свої руки.

Автострада обабіч, а ти — всередині,.

Кучерявий, шумний, не такий що й високий. Двісті років шумиш об вечірній годині До людей, до подій, до заграв і потоків.

А які блискавки тебе били огнисті,

Скільки туч і дощів, ти розмаяв оді горя!

І, можливо, листки твої, бронзові й чисті,

Десь котились до Балтики й Чорного моря.

І, можливо, насіння твоє невмируще Жолудями тугими світилось у кроні,

'Породило в Карпатах несходжені пущі І дубові гаї десь на тихому Доні.

Та не тільки за це я люблю тебе: вчора Порішили поставити бензоколонку ■На твоєму огрупті, і криця сувора Задзвеніла, забігала гостро і тонко.

— Стій, зламалася пилка, дубина — не м’ята, Подивились: на стовбурі шрами зітлілі.

Вісім ран огняних. Вісім куль з автомата, Вісім чорних смертей у дубовому тілі.

Ох, мій дубе!