Скоропад - Роман Григорович Купчинський

слуги. Хіба, що має хтось дижур. Що по обіді — час спочинку. Князь передрімує годинку, Тоді на замку ні мур-мур. В четвертій князь виходить з хати, Щоб голубів погодувати І перейтися по гумні, Бо дуже любить господарство, Відвідує й тваринне царство: Хліви, птахарні і стайні. Так розказавши все секретно, Мій джура винісся дискретно, Я ж чепуритися почав: Пригладив пальцями волосся І у мидннці — як ялося — Лице і руки замачав. От чепурюсь і прибираюсь, При тому мов чогось лякаюсь, (Хоч признаватись трохи встид), Бо ще з віни запам'ятав я І з виданих портретів знав я. Який грізний князевий вид. Нараз, горлянки мов ведмежі, Так дзвони заревли на вежі, Неначе хтось їх роздрочив. Четверту голосно пробили І всіх на замку сповістили, Що князь вже дрімку закінчив. Піду я, думаю, до нього, Хоч не підхожий час для цього. Не вижене хіба під ніч! А раз — прибув я, два — пустили, То може стане в мене сили Зустріти блиск князевих віч!.. Відома річ, що українець — Чи галичано-буковинець, Чи він холмщак, чи поліщук, Чи волиняк, чи наддніпрянець, Чи закарпатець, чи кубанець — Не побоїться ран, ні мук. Та взяти в уряді за клямку, Піти в палату, чи до замку, Чи до директорських кімнат — Тут зраджує його відвага, Вертиться, крутиться бідняга І від дверей — давай назад! Виходжу з хати на подвір'я І бачу куряву і пір'я… Сотні біленьких голубів! І чую: хтось між ними свище… Я підступив ще трохи ближче І враз на місці задубів. Передо мною муж високий, Похмуробровий, чорноокий (А в оці блиски, як ножі!), Ніс імпозантний, трохи синій, Соколо-орло-яструбиний, Під ним вусища, як вужі, Звисали вниз. При вусах близна, Від ворогів це даровизна, Десь князь у битві роздобув. Обличчя сповнене поваги, Над ним, немов для рівноваги Із носом, чуб великий був. Як глянув я на ту парсуну, То голову у карк засунув І затряслись мені литки. А князь на мене тільки глипав І золото пшеничне сипав Вперед, назад і на боки. Кажу собі: бував ти в світі, В морози прів, змерзав уліті, На цвинтарі не раз проспавсь, Пив воду не з одної річки, І хліб їв не з одної пічки, Чого ж ти раптом налякавсь?! Підходь до нього, навіть близько, Вклонися чемно, досить низько, Представся змісця, хто ти є. Князеві певно ще донині Ввижаються вилоги сині І усусуське серце б'є!.. — «Пресвітлий князю Скоропаде, Я трохи знехтував засади, Що незголошенпй з'явивсь. Та я скріпився у відвазі. Бо в усусуській ми ватазі Служили разом (я там кривсь). Як член «Залізної Остроги», Не побоявся я дороги, (Непевні стали знов ліси!), Прибув з далекого повіту Для чолобитні і привіту, А потім — хоч і в свояси!» Буває так: на небі хмари, От-от, здається, грім ударить І дощ на землю захлющить! Аж тут нараз — ласкаве сонце Знайшло собі мале віконце,