Том 10 - Леся Українка

одійшла від попівських традицій. Отже, коли б і ся невеличка (тим часом) інтелігенція заплуталась у клерикалізмі — щирому чи уданому,— то се було б дуже погано і згубливо для країни. Цікаво, справді, чим ся «угодовська» комедія скінчиться, бо тепер сталася дуже цікава диверсія: Романчук пише в «Ділі», що він і не думає брататися з поляками, бо вони єсть і будуть ворогами русинів! Як тобі се подобається?! Тепер же Романчук, немов пан Твардовський, завис межи небом і землею, бо стратив повагу і в русинів, і в поляків, хоч, врешті, поляки, певне, ніколи не мали до нього поваги. Мені Романчук нагадує деякі громадські типи часів Руїни, може, навіть він і щиро бажає добра своєму краю, але не знає, за що ухопитись і на яку ступить, і через те кидається на всі боки та б’ється, як риба об лід. Але з «угодою» він зле втрапив, бо вся громада галицька, здається, скоріш би з чортом помирилась, ніж з поляками, в сьому я вже певна, бо придивилась добре до тутешніх польсько-руських відносин. Ся реакція проти поляків має деякі дуже сумні сторони — наприклад, вона додає сили і значення москвофільській партії, яко антипольській, але зате вона може помогти і чисто автономічній молодій радикальній партії. Ся партія має ідеалом незалежне становище Венгрії. До слова приходиться сказати, що далеко не всі радикали у всьому солідарні з «Народом» — тутешні, наприклад, потребували поправки «програми» і ладнають тепера свою, по власній думці вряджену програму. Хто знає, як то буде, але, певне, «Народ» — у власному інтересі т- муситиме погодитись з молодими радикалами, бо не могтиме ж сама редакція займати становище партії. Погано, що на таку малу країну, як Галичина, зібралось аж чотири партії («тверді», народовці, угодовці і радикали), але тут єсть потіха та, що, значить, все-таки люди живуть і думають, а не сплять і скніють, як то у нас — чи то поневолі, а чи то й по волі скрізь ведеться... «Usque tandem, Catilina!..» 27 etc.,— можеш ти мені гукнути, стративши всяку терпеливість при читанні моєї harangue28. Справді, боюсь, щоб не статись і собі Prinzipienreiter-кою 29, так прозвали у Львові одного нашого шановного товариша (догадайся, кого). Але що то бачиш, коли людина хоч на який час «з ланцюга зірветься»!.. Ще таки мушу написати кілька слів до характеристики галицької громади, ще таки мушу abutere patientiam tuam 30, тільки се вже з другого боку зачеплю. Діло ось в чім: хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно (так само, як і ти), але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників»,— а власне, антипоетичний і антиартистичний (а 1а Чернишевський, Писарєв et tutti quanti5), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у рос[іян], певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть. Щодня я мушу стинатися з «січовиками» за неоромантизм, за поезію і вчора таки заставила їх признати, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?), що без «видумки» нема літератури, що справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача. Не велика се перемога, але я втішена, що ще «єсть древу надежда»... Дехто з них, не протестуючи проти літератури взагалі, каже, що тепер галичанам (та й українцям) нема часу займатись літературою (белетристикою), бо в ній нема потреби або принаймні та потреба дуже мала: книжок ніхто не купує, та й грошей на них шкода, краще ті гроші обернути на громадські потреби і т. п. От чого вони вже не важаться займати, то се музики, проти неї нема протесту, тут, я вже думаю, слов’янсько-український інстинкт музикальний показав свою силу. З сучасних письмовців вони найбільше [цінять] Золя і ставлять його вище всіх інших французьких письмовців, їх же вони, правду сказавши... не читали! Врешті два мої найзавзятіші спереч-ники після гарячих змаганнів скінчили тим, що один почав писати музику на мою «Русалку» (от уже романтизм! Я вже сама з такого виросла), а другий стяг у мене Лисенкові ноти для співу, дані мені одним їхнім товаришем (теж ультрареалістом!),— тепер суди нас, боже, чия правда! В кінці скажу, що Гриневецький (він найбільший мій сперечник, і він же пише музику на «Русалку»), він завзятий вагнерист і позавчора приніс мені цілого «Лоенгріна» 31 — се вже ad majorem artis gloriam! 1 Досить того, що в нашій хатині завівся якийсь salon artistique 2, ба навіть я взяла собі на місяць піаніно, і кна-кни співають щодня щось такого, а я проваджу їм на фортепіано. Багато нового почула я від них, їхніх композиторів Нижанківського, Вахнянина та інших, та і Ли-сенкове «Була колись гетьманщина» я почула тут по раз перший, окрім того, одна кна-кна притягла мені збірник кроатсышй, дещо німецьке, «Лоенгріна» і т. п., і тепер ми разом з нею розучуєм, я акомпанемент, а вона спів. Ти, певне, думаєш: «Дивья ж тебе жить!» 3 Але що ж маю робити, коли німота не хоче різати і з Відня не пускає, то треба ж кудись час дівати. Врешті, як казали «січовики»: «Та вже ж раз заїхали до нас сюди, хто зна, чи ще коли трапиться, то вже мусите все бачити, що лише дасться побачити». Отже, я і роздивляюсь, ходжу по театрах та по кафе та придивляюсь, як живе німота і забавляється, живе ж вона більше на вулиці, ніж вдома.

Пробуду тут ще тижнів зо два, поки мені зроблять апарат, заміняючий гіпс; той апарат мені тут наложать, випробують, чи добре зроблений і припасований, і з ним я поїду додому і носитиму його рік, а то й більше, поки не буде з того якого скутку, але все-таки літом мушу десь на південь на купання їхати, але вже не на теплі ванни, цур їм, як бачу,