Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Спинись, мандрівче, стань серед доріг, Матрос Ковач в степу поліг,

Вмирав і крикнув другові: — Живи,

У нас велика доля із тобою! —

А друг лежав, до ніжної трави Русявою припавши головою.

То був шахтар-одбійник. Не один Пішов иа приступ, на гарматні дула.

Уламками доріг до верховин Сягнув шахтар. Та куля перетнула Гаряче серце. Смерть йому гірка.

Під білий камінь дощ не затіка.

Латиш отут. Уральці рядом з ним, Херсонська даль співуча, ясенова...

Поліг в ряду сивобородий Клим,

Старий коваль із станції Основа.

Заходьте в слово, рідні імена,

Ставайте в ряд із долею моєю,

Вона від щастя повниться, вона Цвіте, як мак, над теплою землею.

Я на весь край кликну людей своїх:

— Вставай, народе, спом’янемо їх!

Хто шахтаря усмішку пригада,

І гнів, і грім лиманської долини?

Іде дівча, як хмарка молода:

— То брат мій старший, вірний і єдиний...

Хто знав матроса в радості земній? ■— Стрункий пілот виходить поміж людьми:

— Матрос Ковач — то батько рідний мій, Згадати добрим словом не забудьмо...—

І вже гримить на сім морів і рік:

— Матрос Неви нехай живе вовік!

Згадаймо Клима, сивого бійця.

Тут командири вийшли на простори:

— Він з нами йшов від Волги до Дінця, Точив клинки і поправляв затвори.

Для мертвих слава — і життя живищ Іди в пісні, коваль з Основи, Клим!

Горять на грудях славні ордени,

І ржуть з Азов’я бойовії коні.

У сурми сурмлять орлисті сини На українськім грізнім прикордонні.

Як дуб на скелі, нездоланні ми, Озброєні, окрилені буремно.

О кров, пролита нашими людьми,

Ти напоїла землю недаремно!

БЕРЕЗА

В синім полі шепче біля ниви,

Поруч неї опадають зливи, йдуть тумани, за верхів’я вищі, Васильки цвітуть на корневищі.

— Ти скажи, кому шуміла вчора, Посестро моя веселокора?

— йшли бійці запилені з походу, Дарувала хлопцям прохолоду.

І вони пили водицю чисту,

Славили березу густолисту:

— Хай шумить,— говорять,— і не в’яне, Все твоє сімейство листів’яне!

— А кому тріпочеш ти гіллями,

Як зелена птиця над полями,

Чи летіть тобі на ясні ріки,

Чи к землі припасти навік-віки?

— Я скажу, куди світанням лину: Подивись, ти бачиш луговину?

Там гриміло коване копито,

Там котовця молодого вбито...

Я росу несу йому прозірну,

Пісеньку виспівуючи вірну:

Що шепочуть ручаї співочі,

Що устали люди опівночі, -

Що ідуть брати його до бою,

Ріки б’ють красою голубою.

(Як поховали трипільських комсомольців)

Надвечір вийшов дід Юхим (Рибальського старого роду), Ковшем він лихо пив і з ним Завіяв молодість. Вже зроду.

Не вернуться його літа,

Як риба, спіймана у невід,

Не верне в річку. Заліта Лиш пісня в ночі полиневі,

Слова столітнії, а в них —

Той жар і дума, серцю мила:

Як, гнавши коней вороних,

Літа старого здогонили.

Впізнали на кленовім мості,

Та не прийшли до діда в гості,

О тиха заводь на зорі,

Широкі весла, ясні води!

Та вже зносились ятері -Там, біля млина, біля броду.

Ой Дніпре, Дніпре, плин і літ, Важкі розливи, дальні птиці... Виходить дід Юхим — комбід,

На палець пробує водицю.

Бо всяк буває: повідна,

Та з холодком, а та, з розливу,'— Траву несе, а сивина Кипучих хвиль віщує зливу Густих дощів і ясногроз,

А мілко хвиля б’є— мороз.

Та шепіт вод, ясний розлив, Співучу піну попереду Ніхто так в світі не любив,

Як дід — рибалка із комбєду.

У серці дідовім любов,

Він рибку ловить — давнє діло. Тож воду випробує знов,— Сьогодні хвиля потепліла,

Густа, багряна. У біді Святою кров’ю покропили.

Рікою плинуть молоді Тіда, без пісні, без могили.

І рветься голос із грудей,

І кличе дід Юхим людей!

Ідуть рибалки через гать, Обвітрені, ідуть помалу,

Щоб мертві очі закопать,

Не дати птиці на поталу.

Бо ворон кряче над полин Далеко в небі голубому,

Чекає батько, все один,—

Чи не поверне сим додому? Нестиме тіло Дніпр-ріка, Гіркою звісткою повіє,—

І затремтить йому рука,

І заблищать старечі вії...

Так от виходили старі Збирати мертвих із загону, Шевці трипільські, грабарі,

З Плютів 1 рибалки, плотогони. Копали яму... На сто літ Пером ти, зёмле, ляж на груди, Щоб не заріс широкий слід, Щоб з роду в рід ходили люди, Могилу не забули ту,

Сльози і слави ясноту.

Гриміли заступи: «Давай!»

Та грабарі сказали: «Годі!»

І принесли над самий край Людей, великих у поході. Поклали — голови на схід,

Щоб пам’ятати сотні літ. Хлюпоче хвиля-багрянець, Можливо, плаче потихеньку, Лежить спокійний Диморець, Лежить замучений Клименко...

П’ять рушників, немов огонь, Лягли на першу домовину, Приніс Марко свою гармонь,— Подругу юності й спочину.

Це з нею він плоти гонив У ніч широку та безсонну І світ негод, невдач і див Ділив з Трипілля до Херсона.

Навчивсь курити самосад, Столітні ведучи колоди,

І розвівати сім досад На ясні зорі, тихі води.

Змужніла Маркова рука Навчилась пісню переймати,

Як десь біля Кременчука Йому ввижалися дівчата,

Немов зозулі голосні,

Краса наливчата, пісні.

Та ще до плоту уночі '

Виходив місяць на підповні,

Та ще пливли бородачі — Рибалки, друзі невгамовні,

Та ще проходив пароплав, Марко матроса пізнавав.

Тож біля синьої води Матрос учив його зарані Ложити серце на лади,

Сміяться й плакать на баяні.

І вивчив пісню до душі —

Такі були товариші.

Прийшли з комбеду всі. Коли ж Спустили мертвих у могилу,

Тоді така упала тиш,

Що ясне небо задзвеніло. Піднявся вітер сіверко,

І Дід Юхим підвівся старшо:

— Іди, синок, іди, Марко,

Заграй жалобного нам марша.— Луною кинуло: «Заграй!»

І вийшов він під небокрай.

А горло жаль затис до сліз,

З якого серця взять начало?

Він сам до маршу не доріс, Гармонь знедолена мовчала.

Він сам не чув його малим,

І не навчив товариш Клим.

З яких очей узять печаль,

Плач невиплаканий в горлі,

Яких степів зазивну даль,

Яких небес призиви орлі?

Тоді здригнулися сади,

Тоді рвонулися лади:

«Ой вийшла мати й зупиня Біля воріт своїх коня:

— А де ж то син, а де ж то син? Із-під якого бою-грому

Ти виніс голову один І не вернув його додому?

—