Зібрання творів - Василь Стус
Та найрідніші їжилися тіні —
і ти у прірву ранку тяжко впав.
* * *
Колимські конвалії — будьте для Валі,
достійтесь до Валі — рожеві огні.
Пробачте, у вас забагато печалі,
пробачте, красуні, ви надто сумні.
Моя чужаниця — то ваша, то рідна
земля, на якій ви, цнотливі, зросли,
на завтра хай видасться днина погідна
аби ми, нівроку, здорові були.
Бо завтра ж ми підем стрічати кохану
журливу журавку — таку ж, як і ви.
Про свято я іскру болгарську дістану
і викину клопоти всі з голови.
* * *
Дякую, Господи, — чверть перейшла,
що чатувала за мною, за мною
бликала цівкою, оком, пітьмою —
напризволяще до брами вела.
Вечір і липень і паморочить
звівся і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона легкість і те забуття,
що самостратою серце чарує.
Край задалеко. Ніхто — не почує.
Ти довершилося. Досить, життя.
Млість — і запечена кров. Печія
водить-виводить — із кола до кола
перенесе — це ж бо ти поборола,
ти подолала тривого моя.
Ноші — і гострий, мов лезо, язик
пса. І плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що примружені мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками,
о розпрощатись так рано з роками! —
обрій недобрий стає дубала.
Обрій стає дубала. До зорі
вже не дійти, вже передсвіт не стане
благовістити. Скінчився, талане?
Доле, ще й досі стаєш на порі?
Зразу праворуч — нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна, о дорого проваль.
Перепочиньте, харони мої.
Станьте під небом урочим, харони,
тулиться лоно до білого лона
в сотні громів гримотять солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі,
о, Україно, до смертного дрожу
чую тополя твоя шелестить.
Видиш — ріка попливла світова,
зорі і думи і крони — а видиш?
Образ — Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества.
Так — попід зорями. Так — попід сни.
Так — попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
шлях на останнім узвозі — збагни.
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння.
О порятуйте, немає терпіння,
чийсь торопкий наполошений крок.
Пес і песиголовці і твоя
арка закаркала — чорно-червона
тож запливай до сумного затона,
здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.
* * *
На вітрі палає осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(вільготна феєрія туги,
хаплива мелодія мук).
Розбратані протипотоки
’дне одного наздоганяють —
годують себе проминанням,
мотивом заказаних стріч.
У штольнях ночей вертикальних
іде схарапуджене дляння
всебезруху (тіні спливають —
неначе вітрила волань).
Ану ж бо зізнайся мій брате
чия це подоба висока
(обрізано всі припочатки,
нещадно обтято кінці).
Це ти, четвертоване серце
устеблене стромишся в небо
(нема ні грудної клітини,
ні уст, ні долонь, ні очей).
Які простовисні прориви —
у надвищ, у темінь зазірну
(вспокоєні виплески зойків
і глухонімих голосів).
О як ти існуєш обачно,
о як розкошуєш пітьмою
(змаячене трепетне листя
претяжко угору паде).
Та всеобрушає нестерпно
двопогляд. У ньому ти сущий,
померлий, пантруєш живого,
зориш за померлим — живий.
А світло біжить божевільне
і рурами жил охололих
намарне душі виглядає
і тіло загублене жде.
На вітрі, на жальному вітрі,
на вістрі уважного листя
горить наче спирт палахкоче
себе пригадалий вогонь.
На вітрі струмує осика
і сяєвом сходить цвинтарним
защедра щопта Вельзевула
твій тойсвіт підносить до уст.
Цілуй же чоло охололе,
очима вглядайся ув очі,
провалені в ночі провалля,
щоб гостро встромитись у вись.
Відшукуй блідими устами
уста, що струмують угору
над зорі життя і над зорі
по той бік оджилих бажань.
* * *
Всі райдуги відмайоріли,
лишився довгий сірий шлях,
відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах,
і порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще оглашенний накликаю,
ще начуванний чую глас:
— Я вас до царства доправляю.
— Мій Божечку, забуди нас.
* * *
Гармонійоване страждання,
оправлене в обручку травня.
Бетговен. Добрий маг. Пречистий
четвер. Пречистий тлум чекань.
Поразка. Усмішка. Поразка.
Метал надій. Тонкоголосить
одвертий біль. Яка докука!
Але рятує душу — згук.
Так заховати, спеленати
цю зранену і стотривожну
самотню душу, так — прожити,
так — усміхатися біді!
О навісний, о навіжений,
а літ, а збавлених — замало?
Йди геть, патетико облудна.
Гучи ж — і серце, і струно.
* * *
Значи себе спадною хвилею,
як серце досягає горла,
коли вода, стомившись падати,
закручується в віражі.
Ця прірва прикінця, уламок цей
злютованої висі й падолу,
оцей двогорбий замір родива,
ця туга на однім крилі.
Усе назначене до тебе ще —
дорога рвіння прикорочена
і не зайти за дальні далечі
і за крайсебе не зайти.
* * *
Сни складено у стоси, неначе кістяки,
на відстані руки — ридання безголосе.
Біль вишито хрестом — мов пуп’янки рожеві!
Зла, що довліють дневі, ввижаються обом.
Між
