Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Наступного ранку діти покинули це чудове місце, пообіцявши собі, приїхати знову. В першому загоні залишилося чотири людини, серед яких і Рома. Вдалося вмовити батьків залишити його на серпень, але ті кілька днів, що табір був порожній, він мав провести вдома з родиною. Батьки обіцяли забрати його завтра, а поки довелося брати участь у сумнівних витівках Ярослава.

- Давай так, поки мені витягають занозу, ти залазиш у вікно, крадеш спирт і шприці, - шепотів Ярик, стоячи неподалік від медпункту.

Рома ляснув себе по лобі.

- Можу запропонувати навпаки, - він виставив ногу, вказуючи на червону щиколотку. - Я поки від сторожа тікав, у кропиву зайшов, якщо в них мазі немає, дозволю ампутувати.

- Чудово! Давай! - друг плеснув у долоні. - На таке медсестричка точно поведеться.

- Але раптом що, ми з тобою не знайомі.

- Чуваче, я син директорки, мене знають усі, - Ярослав став на кінчики пальців, намагаючись зазирнути у віконце. - Начебто бачу. Так, іди, далі кожен сам за себе.

- Чудова думка, - пробурчав Рома і рушив до медпункту.

Йому довелося вдавати з себе тяжко хворого, який насилу ходить тільки тому, що потрапив у кропиву. Медсестра йому повірила, принесла якусь баночку з рідиною і почала розтирати ногу.

- Давно пора її скосити, треба нагадати, - охала вона.

- Зате ніхто чужий не пробереться.

Рома поглядав на відчинені дверцята, де, за словами друга, містився склад із багатьма препаратами, туди працівниця зазирала не часто, але вона завжди була поруч і повз неї не проскочити.

Коли пролунали підозрілі шурхоти й можна було запідозрити недобре, Рома раптом скрикнув від болю, і робив це надто емоційно, аби тільки заглушити кроки друга в сусідній кімнаті, який ступав, наче кінь.

- Терпи, - вона махала ваткою біля його поранення. - Наступного разу думати будете, перш ніж там лазити.

- Ще і як буду. Думати, - Рома помітно розслабився, коли шум стих.

Прийшло повідомлення від Ярослава і нарешті можна було припинити цю ганьбу та втекти. Кульгаючи, Рома підійшов до дверей, вийшов і кинувся за будівлю, де на нього вже чекав друг.

- Ну?

Ярослав дістав із кишені кубик Рубика і демонстративно покрутив перед обличчям друга.

- Ой, не те! - він поліз в іншу. Витягнув баночку зі спиртом. - Ось!

Рома закотив очі та насилу стримав спалах матюків.

- Мені довелося вити від болю, як дівка, аби тебе прикрити. Господи, чому я досі з тобою спілкуюся? - обурювався він.

- Тому що зі мною весело, - друг обійняв його за плече і повів у їхній корпус.

Перед тим як терпіти багато болю і лягати під голку на живу, Ярослав вирішив продезінфікуватися зсередини та потягнув друзів у його улюблене місце. На старий майданчик, де було багато коліс, раніше по них можна було бігати, але відвідування цієї території припинилися, а він дійшов висновку, що тут можна зависати їхньою компанією і не спалитися.

Ярослав розливав вино, куплене ще вранці, і розповідав, як він застряг у вікні медпункту. Це викликало дикий сміх у дівчат, а Ромі знову-таки стало незручно. Аптеки немає в найближчих десяти кілометрах і доводиться йти на крайні заходи.

- Наступного року теж приїжджаємо? - Ярослав приніс стаканчики дівчатам, а свій затиснув зубами, не дихаючи, щоб не перелити.

- Вожатими? - перепитав Рома. - По-іншому нас не візьмуть. Ми ж дорослі. Ну хіба що Інгрід.

- Я готова бути вожатою, - усміхнулася Альбіна. - Мама домовиться, підсипне нашим наглядачам щось у їжу, і скоро на їхню посаду буде потрібна заміна.

Вона злісно засміялася, викликаючи такі ж посмішки у друзів.

- Мабуть, я більше не приїду, - награно злякалася Інгрід.

- А я б приїхав, - розмірковував Рома. - Цікаво спробувати себе в ролі вожатого.

- Думаю, у тебе б вийшло, - Альбіна зробила ковток вина. - Ти з дітьми в іграшки всякі граєшся, вони тебе за свого вважають.

Він кивнув.

- Намагаюся зрозуміти кожного.

Вони розмовляли про минулу зміну, мріяли про майбутню і швидко допили пляшку вина. Альбіна відмовилася на другій склянці, обґрунтовуючи, що п'яна не зможе проколоти людині язик. Спочатку хотіла напитися, щоб уникнути цього, але Ярослав забрав її стаканчик, аби все не зірвалося.

Почувся хрускіт у кущах, хтось пройшовся стежкою. Дівчата напружилися, боячись, що через чорний вихід пробрався маніяк, і тільки Ярослав точно знав, хто там ходить.

- Рік, дай сігу!

Вони сиділи недалеко від курилки, і якби не шуміли, їх би ніхто не знайшов.

- Мамка твоя спалить, а мене потім звільнять, - пролунав його голос.

- Вона вже спить.

Ерік Едуардович підійшов до них. У темряві він здавався однією чорною плямою. Називав Христину відьмою за вибір одягу, але сам недалеко пішов. Колись Галина Андріївна не хотіла брати його на роботу, бо вожатий має бути схожий на мультяшну фею, особливо якщо він вважається вожатим молодшого загону, але чомусь погодилася, навіть попри те, що від нього часом тхне цигарками.