Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Після сніданку наступного дня Галина Андріївна зловила вожатих біля дверей їдальні з терміновою, як вона висловилася, справою. Неподалік прогулювалися четверо підлітків із першого загону, і щойно директорка заговорила, вони одразу ж нагострили вуха.

- Слухайте сюди, - звернулася вона до підлеглих. - Раджу краще ставитися до виконання своїх обов'язків. Мені тут пташка донесла, що хтось проніс дітям вино. Серед цих дітей був мій син. Бачила когось із вас, - вона подивилася на Вадима, потім на Діму і знову на Вадима.

- От дурепа, своїх же й видала, - прошепотів Діма друзям, маючи на увазі Жанну Ігнатіївну.

- Зі спини не зрозуміло, ви чимось схожі, - додала директорка.

- Не знаю, чи вважати це компліментом, - усміхнувся Вадим. - Ну я там був.

- Так ось воно що! - завила вона. - Перший рік працюєте, а вже таке собі дозволяєте!

- Я теж там був, - сказав Діма. - Посиділи з молоддю, поговорили. О дванадцятій уже всі спали.

- І ви, і ви, - тицьнула Галина Андріївна на дві групи вожатих. - У житті не повірю.

- І я там був, - добив її Рік.

Тут вона вже втратила будь-який інтерес, та й проблеми в цьому не бачила, її хвилювало трохи інше. Підготувавши вожатих морально, перейшла на крик.

- Я можу стерпіти вино, але спирт! Ви взагалі вже охрініли! Може вам алкогольний завод під табором побудувати, щоб ви спирт медичний не крали?!

Спантеличені вожаті переглядалися, не розуміючи, про що йдеться. Виникали підозри, що серед них є винуватий, тільки зізнаватися не хоче, а потім глянули за спину Галини Андріївни, де вже стояв Ярослав.

Він смиренно видихнув і на секунду показав їм язик, що був червоніше ніж зазвичай, а в ньому сережка. Дорослим ледве вдалося зберегти кам'яне від шоку обличчя і не почати висловлювати невдоволення вголос.

- Та що таке? - директорка обернулася. - А, доброго ранку, синку.

- Угу, - видав він.

- Що "угу"? Вітатися вмієш?

- Угу.

Вона махнула рукою і повернулася до підлеглих.

- Ви зізнаватися будете? Хто спирт украв? Не хочу обшукувати кімнати, мені простіше вас звільнити, а нових за оголошенням знайти.

- Не треба звільняти, це я взяв, - Вадим зробив крок уперед.

- Ви? - Галина Андріївна поставила руки в боки, не встигла продовжити істерику, як почулося спростування цього факту.

- Взагалі-то це я, - Рік гнівно втупився на найкращого друга, немов не просив себе покривати, а той усе одно зробив це.

- Вони просто не хотіли мене здавати, - втрутилася Агата.

- Не думала, що вони за мене заступляться, - видала Діана. - У мене свої цілі були, а просто так спирт ніхто не дає.

- Тому я його вкрав, - продовжив Діма.

- На моє прохання! - додала Аліса.

Вони намагалися виглядати щирими, а Лариса так не змогла:

- Тобто якщо я скажу, що ми з В'ячеславом цей спирт пили, мені уже не повірять?

Поки вони виставляли себе винними, Галина Андріївна схопилася руками за голову.

- Ви мене до ручки доведете! Поверніть спирт!

- Він тут, - Валера погладив себе по животу.

Це могло тривати нескінченно, вожатим навіть весело стало, вони готові були покривати всіх і кожного, поки в іншій частині площі стояв винний і спілкувався з друзями.

Кілька хвилин тому Ромі прийшло повідомлення від батьків, що вони чекають його за воротами. Він встиг попередити про свій від'їзд вожатих, а тепер прощався з друзями. Наостанок вирішили сфотографуватися, стояли вчотирьох і витріщалися в камеру, змінюючи вирази облич. Серйозні, щасливі, скажені. Фотографій було так багато, здавалося, за один вечір усе не перебрати. Рома обіцяв скинути їх удома, зараз настав час обіймів.

Спочатку з Альбіною, потім Ярослав. Обійми з Інгрід тривали трохи довше. Він притягнув її до себе за талію, вона обвила руками його шию. Не знала, коли потрібно відсторонитися, думала, одночасно, а Рома усе зволікав.

Він взяв її за руку, поклав згорнутий аркуш і стиснув долоню.

- Прочитаєш наприкінці третьої зміни, - він відпустив її.

- Що? Третьої? - не повірила Інгрід.

Виходить Рома усе-таки написав тоді листа. Їй. Всі читали, потрапивши додому, а він пропонує чекати ще майже місяць.

- Так. Не раніше, гаразд?

Було складно пообіцяти таке. А може прочитати зараз і не гаяти даремно часу?

- Гаразд, - неохоче погодилася вона, вмираючи від цікавості.

Рома побіг до батьків, а до Ярослава підійшла мама. Кивала й усміхалася його друзям, попри те, що ще хвилину тому дико кричала за кілька метрів від них. Зображати гарні манери вже не було сенсу.

- Ярославе, синку, відійдемо, - Галина Андріївна поклала руку йому на плече і повела в кабінет.

Той не пручався, готовий терпіти й погоджуватися з усім, аби тільки не довелося рота відкривати.