Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Прийшли на річку, куди часто водили дітей, тільки не на пляж, а в інший бік, якого за деревами не було видно. Підходячи, Діана здивувалася, що за стільки років жодного разу не була тут, хоча це зовсім поруч. На диво доволі чиста прозора вода, легкі хвилі торкалися гілок верби. За великим деревом виднілася галявина з ромашок. Ці квіти були трохи більшими за ті, до яких вона звикла. Мабуть, тут хтось розсипав насіння, подарувавши рослинам свободу.

Поки Діана оглядалася, Вадим дістав телефон і зробив кілька фотографій барвистого пейзажу.

- І справді, вражає, - констатувала вона.

Під вербою Вадим розстелив плед, дістав термос і покликав Діану до себе. Вона сіла поруч і отримала залізну чашку з ароматною кавою.

- Можна домалювати всілякі деталі, і вийде не гірше за той міст, - запропонував Вадим. - Млин. Або будиночок. Дітей, які плетуть вінок.

- Усе й одразу.

Діана встигла забути за той малюнок і конкурс у принципі, але ж його треба здати за кілька днів. Образа за крадіжку її ідеї почала гаснути, вже сьогодні візьметься за роботу.

- Тоді не буду злитися, що ти позбавив мене сну.

- Якби я підійшов до тебе при всіх, ти б мене послала, - Вадим пояснив таку ранню прогулянку.

- Так і є.

Їх прикривала висока трава, поруч шуміли очерети. Вдалині крик півнів, що будив селище. Так рано Діана ще не бувала на природі, це здавалося чимось особливим.

Вони цокнулися залізними чашками та зробили по ковтку. Кава була не солодка, дивно, але Вадим вгадав. Діана не любила напої з цукром.

Від гарячої кави вона здригнулася. Він помітив, що її калатає, накинув свою вітрівку їй на плечі й обійняв. Діана не пручалася. Притискалася маківкою до його шиї й дивилася на річку.

- Якого біса між нами відбувається? - випалила вона веселим голосом. Хотілося знати всю правду, але запитати серйозно не наважувалася. Простіше перевести на жарт і отримати таку саму невизначену відповідь. - Ти стільки знущався наді мною, а потім поцілував. Твій настрій змінюється занадто швидко.

- Не вмію по-іншому, - Вадим зніяковіло посміхнувся. - Чомусь із першого дня в таборі нам навіяли, що ми маємо недолюблювати один одного. А ти мені сподобалася, було б дивно говорити про це прямо. Ти була налаштована агресивно, я відповідав тим самим. До того ж тобі подобалося змагатися загонами...

- Можливо, - несподівано зізналася Діана і сіла навпроти.

- І мені подобалося тебе злити. А потім захотілося поцілувати.

- Я була не готова до такого, - вона притулилася долонями до гарячого кухля.

- Я теж. Розумів, що якщо тоді не наважуся, то вже ніколи цього не зроблю.

Діана не стримала усмішки.

- То ти в нас нерішучий?

- Ну так, - у цьому разі він вважав, що це в порядку речей. - Я ж не кожну зустрічну цілую. Від тебе я чекав ляпаса, але все одно спробував.

Діана кивнула і продовжила досліджувати очима пейзажі. Стало соромно від подібних розмов, але тепер вона хоча б знала, до чого це все. З одного боку хотілося бути до нього ближче, обійматися, цілуватися; з іншого, вона боялася. Страх сковував її щоразу, коли вона залишалася наодинці з чоловіком. Таке проявлялося не завжди, лише в деяких моментах. Будь-які вільності лякали її, а коли Вадим поліз їй під сукню, не питаючи, страшно не було.

- Я на хвилину, - він піднявся з пледа і зник у високій траві.

Діана мучила себе думками, не помітивши, скільки минуло часу. Зовсім скоро він повернувся з розкішним букетом ромашок і простягнув їй.

- Це так мило, - вона прийняла подарунок і вдихнула тонкий запах квітів. - Тільки що я Алісі скажу? Звідки букет?

- Скажеш, таємний прихильник подарував.

- Звідки у нас в таборі щось таємне? Варіантів занадто мало.

- Я не засмучуся, якщо вона вгадає.

Діана поклала букет між ними. Поруч стояли чашки та пачка відкритих вафель, до яких ніхто не доторкнувся. Вадим сфотографував "стіл".

Занадто часто він тягнувся до камери, навіть якщо це якісь незначні речі. На фотографа не схожий, отже причина його звичок в іншому.

- Любиш фотографувати? - Діана озвучила спостереження.

- Просто закарбую момент у пам'яті, - він сховав телефон. - Іноді від минулого життя залишається зовсім небагато.

- Але в спогадах це існуватиме вічно, хіба ні?

- Деякі мозок блокує.

- Ти про що? - напружилася Діана. Безумовно, у його відповідей набагато більше сенсу, тільки вловити його складно.

- Розмірковую про життя.

Вадим помовчав хвилину, а потім пояснив змістовніше.

- Це я про себе. Від мого минулого життя не залишилося навіть фоток. Відтоді намагаюся зберігати всі важливі моменти, щоб якщо я позбудуся цього знову, в мене було хоч щось.

- Розкажеш? - Діана підсунулася ближче.