Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Проте я не слухала його. Я увірвалася до туалету і ввімкнула всі крани.
Вони шуміли, а я сповзла по стіні і гірко заридала. Я не могла стриматися й плакала навзрид, стискаючи пальцями цей довбаний ключ — мою останню зачіпку. Символ того, чого ніколи не буде. Хоча могло би бути. Це виглядало так тупо і безглуздо, адже я не повинна так поводитися, я зобов'язана забути про нього і радіти, що ми далеко один від одного. Але я все одно ревла з ключем у руці, поки у двері не припиняли стукати.
— Міс Фергюсон! Міс Фергюсон! — лунало з того боку. А в мене котилися сльози по щоках.
Тим людям було не зрозуміти мого стану. Його не розуміла навіть я сама. Але бодай щось зробити із собою не виходило. Цей час ішов від мене так само швидко, як віддаляється берег від корабля. От тільки капітаном була я сама — це я відштовхувала те, за чим сумувала. Я власними руками вбивала спроби Макса щось виправити, хоча потім плакала над безглуздим шматочком заліза. Неначе безмозка ідіотка в туалеті.
І тоді я нарешті зрозуміла, що із цим треба щось робити. Довго я так не протягну. Мені треба побачитися з Чорновим за всяку ціну, де б він не був. І сказати йому всю правду. Він має на це повне право. Як і я.
Я того ж дня вирушила до детективної агенції. Мені потрібно було знайти Макса, але я не знала, з чого почати, де його шукати. Він міг бути будь-де або навпаки остаточно залишити Каліфорнію в пошуках нового життя. Щоб почати все з чистого аркуша та навчитися жити без мене. Як я йому й казала.
Ось тільки тепер я дуже шкодувала про свої слова. І навіть не стільки про сказане, скільки про замовчане. Про те, що я мала йому сказати вже давно, але натомість приховувала довгих вісім років. Так чи інакше, я хотіла побачити його хоча б раз — просто побачитися з Максом і закрити це питання раз і назавжди.
— Вітаю вас у Детективній агенції "Джозеф та партнери", — зустріла мене мила дівчина за ресепшеном. — Чи можу я вам чимось допомогти? У вас призначено зустріч із детективом?
— Ні, — зняла я темні окуляри і підійшла ближче, — я хотіла би найняти одного з ваших фахівців.
— Зрозуміло, — кивнула вона і показала на одні з дверей. — Ви можете пройти туди. Зараз на місці містер Тайлер — він вас прийме і за узгодженням деталей запропонує укласти договір.
— Дякую. Зрозуміло.
Я попрямувала до дверей і увійшла до кабінету детектива. Це була невелика, прокурена наскрізь кімната з видом на школу, і детектив стояв біля відчиненого вікна, спостерігаючи за дітьми на спортивному майданчику.
— Дивлюся за своїм пацаном, — сказав чоловік сиплим голосом і кинув недопалок надвір. — Вчителі поскаржилися, що він палить на перервах. Але я їм не повірив... А даремно. Син і справді палить за школою. Добре, що я працюю по сусідству і все бачу. Для цього навіть детективом бути не обов'язково.
— Кхм... — заклала я пасмо за вухо. — Доброго дня. Мені сказали, що я можу звернутися з проханням.
— Так, звичайно, — помахав він рукою, щоб вигнати дим, і зачинив вікно. — Вибачте. Я вас слухаю.
— Ви... містер Тайлер?
— Так, це я. А як вас звуть? Мені ваше обличчя чомусь здається знайомим. Я не міг вас бачити раніше?
— Скажіть, моє звернення до вашої агенції буде повністю конфіденційним? Про це ніхто не дізнається?
— Ну звісно.
— Справа в тому, що мій чоловік — дуже впливова і видна людина. Тому мені б не хотілося, щоб він або люди з його оточення, його співробітники та підлеглі дізналися про мій візит до вас.
— Це виключено, — відмахнувся детектив і дістав цигарку зі щойно відкритої пачки. — Ви палите?
— Ні. Не палю.
— Шкода… Що ж, — вийняв він сигарету з рота і запхав назад у пачку, — я можу вам гарантувати, що вся отримана від вас інформація залишиться в цих стінах. Те саме стосується і даних, отриманих мною в процесі розслідування — про результати спостережень я повідомляю лише вам. Винятково замовнику.
— Спершу я хотіла звернутися до іншого агентства, але там сказали, що всі детективи зайняті, тож…
— Ні-ні-ні, — запевняв мене Тайлер. — Ви зробили правильний вибір. У нас є солідний портфель клієнтів, і серед них є чимало відомих людей Сан-Франциско. Ви можете повірити мені на слово... Так у чому ваша проблема, міс...
— Фергюсон. Мене звуть Аліса Фергюсон. І я дуже хотіла б знайти одну людину.
— Що це за людина?
— Він... — загальмувала я, не знаючи, як сказати. Адже він приватний детектив, а не коп. Йому можна викласти всю правду. — Він злочинець. Справжній бандит.
— Бандит, значить? — відкинувся Тайлер на спинку скрипучого крісла. — Бандит... Це дуже незвичайна річ. Як правило, пошуком бандитів займаємось не ми, а поліція.
— Ви не можете виконати прохання? — сказала я і почала підводитися зі стільця.
Але це стало страшним подразником для детектива.
— Ні-ні-ні! Прошу вас... Ви мене не так зрозуміли. Просто такі запити пов'язані з високим ризиком.
— Я його компенсую. Грошима. Скільки ви бажаєте за інформацію? Я хочу точно дізнатися, де він або коли буде в певному місці, щоб я могла з ним особисто зустрітися.
— Ви бажаєте особисто зустрітися з бандитом? — нахмурився Тайлер і машинально вставив у рот сигарету, щоб підпалити її та затягнутися. — Ви хочете, щоб ми знайшли порушника закону, не вступаючи з ним у контакт, я правильно вас зрозумів? Для того, щоб ви вже могли з ним зустрітися і поговорити в приватній обстановці?
— Схоже на те.
— Хм... Це найдивніше, що мені доводилося чути від жінок на цьому стільці. Зазвичай до мене приходять з тим, що чоловік...
— Його звуть Макс Чорнов, — перебила я свого співрозмовника. — Йому близько тридцяти. Зріст — шість футів, може, більше. Коротка стрижка-їжачок. На тілі багато татуювань, зокрема на обличчі. Раніше він заправляв власною бандою.
— Бандою? Де вона промишляла?
— Промишляла тут, у Сан-Франциско.
