Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Що цікаво: коментуючи ті ярлики та наводячи з них невеликі витяги, московити ніколи й ніде не публікували повні тексти листів кримських ханів та відповіді на них московських князів. Хоча, зрозуміло, що ті документи досі зберігаються в московських таємних архівах.
Кримські ж оригінали того листування були свідомо знищені московитами під час так званих «безглуздих московських воєн» із Кримським ханством 1736–1739 років. Послухаємо, що чинили московити в Криму:
«Татары бежали из Бахчисарая. Город почти полностью выгорел. По одним сведеньям, его подожгли солдаты Миниха, по другим — сами татары. Во всяком случае, красивейший ханский дворец точно сожгли русские» [176, с. 101].
А ось якою ціною все те досягалося:
«7 июля 1736 г. русская армия … (вернулася. — В.Б.) к Перекопу. Но там ей делать было нечего… Основная часть войск двинулась на Украину… По приходе войск на Украину Миних (фельдмаршал. — В.Б.) сделал им смотр. Выяснилось, что в походе была потеряна половина личного состава… около 30 тысяч человек» [176, с. 102].
І такий похід, що призвів до спалення та руйнації кримсько-татарських міст, був не один.
Не будемо аналізувати цю тему, ми їй присвятили належне місце у книзі «Країна Моксель, або Московія».
Московити настільки бояться оригінальних матеріалів давнього Кримського ханства, що коли наприкінці XIX століття професор Смирнов розкопав у Бахчисараї давні так звані «Архіви Бахчисарая», то вони негайно були вилучені й засекречені, перебуваючи до цього часу під грифом «таємно». Послухаємо російського академіка В.В. Бартольда: «Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані… Імператорській Публічній бібліотеці в С.-Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [177, с. 369].
Автор 1978 року спробував ознайомитися з «Архівами Бахчисарая», та замість них мав зустріч із в’їдливим, дурнуватим кагебістом, який настирливо допитувався, звідки я знаю про існування тих архівів.
Та повернімося до князя Костянтина. Отож, у 1485–1486 роках Московія, згідно із ярликом кримського хана, приєднала до своїх володінь Велике Тверське князівство. Зрозуміло, що князь Костянтин Іванович у тому протистоянні брати участі не міг. Протистояння не було.
Рішення про приєднання схвалили старійшини татарських родів ширинів, баринів, аргинів, кипчаків (та інших династій) Кримського, Казанського і Касимського царств, а ті ж татарські (православні) роди Тверського та Московського князівств більшістю підтримали згадане рішення. Ось як подав ті далекі події білоруський історик А.Е. Тáрас:
«В ночь на 12 сентября князь (Тверський. — В.Б.) Михаил с семьей и верными боярами бежал в Литву… Казимир IV своевременно не помог Твери войсками, хотя договоры и 1449 и 1484 гг. прямо это предусматривали…
Несомненно, в данном вопросе Казимир проявил политическую близорукость. Устранив самого сильного конкурента среди русских княжеств, к тому же служившего буфером между Москвой и Литвой, Иван III очень скоро предъявил территориальные претензии уже к самому ВКЛ» [173, с. 154].
Бажання видати чужих правителів за дурних та підлих — одна із наймерзотніших рис у вчинках московитів, котрі стали практикувати подібне здебільша за «пролетарських» часів. Навіть якщо глянути на праці М.М. Карамзіна — такого він собі не дозволяв.
Отака московська брехня! Абсолютно не звертається увага на чіткі заяви кримських ханів про передачу Московії «35-ти городов во главе с Одоевым». І не тільки їх! Це цілком наочно бачимо у наступному розділі наведеної нами книги А.Е. Тáраса. Процитуємо головні думки розділу.
«Война Ивана III с Литвой. (1492–1494 гг.)
Этой войне предшествовали конфликты, участившиеся с 1486 года (після приєднання до Москви Тверського князівства за ярликом кримського хана. — В.Б.). «Яблоком раздора» служили земли Верховских княжеств… Иван Васильевич 18 мая 1492 года отправил из Москвы посла к Казимиру IV, великому князю Литвы и королю Польши, с целым списком территориальных претензий (і немає жодного слова-згадки про передані кримським ханом Іванові III «35-ти городов во главе с. Одоевым» — В.Б.)…
Сам Иван III, несмотря на обещание крымчакам, в поход не пошел, а послал два больших отряда и два отряда численностью поменьше. Рать рязанского князя овладела Мещевском (Мещерском. — В.Б.), штурмом взяла Серпейск и Одоев; рать князей Патрикеева и Данилы Щени захватила Вязьму. Отряд князя Федора Телепнева-Оболенского напал в августе 1492 года на Мщенск и Любутск, сжег их, жителей увел в плен. Второй отряд захватил города Хлепень и Рогачев, позже — Мезень, Одоев, Опочку и Новосиль.
В тот же год… на службу к Ивану III перешли некоторые православные князья из пограничных районов Литвы. Так, в Москву «выехал» князь Семен Воротынский, захвативший сначала Серпейск и Мезецк, а затем и Мосальск. Осенью 1492 года к Ивану III «отъехал» вместе со своей вотчиной князь Александр Юрьевич Вяземский …» [173, с. 154–155].
У 1494 році між Великим Литовсько-Руським та Великим Московським князівствами уклали мирний договір, за яким «Литва потеряла Одоевское и Вяземское княжества».
Як бачимо, після таких московських надзусиль результати, по суті, — мізерні. А все тому, що, незважаючи на вказівки кримського хана (ярлики), порубіжні давні татарські князі настільки комфортно почували себе у Великому Литовсько-Руському князівстві, що не бажали переходити у підпорядкування московського князя Івана III. Посипалися нові скарги Івана III на Менглі-Гірея до турецького султана Баязида II. Упродовж 5 (п’яти) років майже зі всіма князями порубіжжя провели певну роботу; а вже під час нового протистояння, тепер Польщі та ВЛРК з троїстим союзом, усі, кого Менглі-Гірей зобов’язав перейти до Московії, скопом побігли до Івана III. Послухаємо:
«Первым в марте 1500 года в Москву подался князь Семен Иванович Бельский…
Вслед за Семеном Бельским и его братом перешли князья Мосальские, Хотсетовские и Трубецкие. Наконец, явились в Москву северские князья… Князь Василий Иванович Шемячич… и Семен Иванович Можайский… Князь Семен перешел с Черниговым, Стародубом,.. Гомелем и Любечем; Рыльский — с Рыльском и Новгородом-Северским…» [173, с. 157–158].
У тих надзвичайно тяжких умовах, коли проти Великого Литовсько-Руського князівства виступили спільно Османська імперія, Кримське ханство і Московія, коли ВЛРК втратило у 1500 році — Костянтина Острозького, а в 1501 році — союзного польського короля Яна-Ольбрехта, довелося піти на дуже принизливі умови миру 1503 року. Послухаємо:
«4 марта 1503 года в Москву прибыло посольство от Александра. После острых споров 25 марта был подписан «перемирный» договор, то есть перемирие сроком на 6 лет.
Великий князь Литовский Александр… уступил Москве… земли князей Семена
