Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Якщо документальна згадка про першу появу князя Костянтина у великокнязівському дворі датується 1486 роком, то це, скоріше за все, свідчить, що йому на той час виповнилося тільки 16-18 літ. Значить, він народився десь у 1468–1470 роках. А звідціля виходить, що батько Іван Васильович помер чи загинув приблизно в 1468–1472 роках. Цим припущенням одразу з’ясовується кілька моментів, серед них: народження в Івана Васильовича сина Костянтина та фіксація першої звістки про його військові здібності.

Автор не знає, хто з істориків перший зафіксував рік смерті князя Івана Васильовича: чи то «1465», чи то «після 1466 року». Обидві дати хибні, хоча друга належить до когорти «зручних». Невідомо також, хто перший із польських та російських істориків вказав рік народження князя Костянтина Івановича — «1460». Треба писати — 1470. Такий рік засвідчує наше дослідження. Зрозуміло: польська та російська історіографії доклали багато зусиль, щоби перебрехати все що могли про князів Галицьких-Острозьких. Дивуватися не слід.

Коли звернемося до родовідних таблиць князів Острозьких, то починаючи із князя Федора Даниловича, всі вони посідали керівні посади у державній структурі Великого Литовсько-Руського князівства. Винятком є сини Василя Красного (Гедігольда) — Іван Васильович та Юрій Васильович, які сиділи у своїх вотчинах: Острозі та Ізяславі й розбудовували князівства.

Саме на ті роки (1440–1470-ті) припадає «… покой… межи княжеством Литовским и Ордою Перекопскою…» Як пам’ятаємо, руські (українські) князі Галицькі (Острозькі) Федір Данилович і Василь Федорович після довгого протистояння (1430–1440 роки) з католиками Польщі та Литви самоусунулися від державних посад: один подався до монастиря, другий — до розбудови свого князівства. Слід думати, що в цьому неординарному бунті всі руські (українські) князі трималися спільної мети. Свідченням того був привілей від 2 травня 1447 року для правлячої еліти Великого Литовсько-Руського князівства.

«Этот документ содержал 14 статей. Одной из важнейших среди них была та, которая гарантировала, что отныне земли и государственные должности в… (Великому Литовсько-Руському князівстві. — В.Б.) будут получать только (его) уроженцы. Таким образом, этот привилей надолго закрыл польской шляхте пути для проникновения в Великое княжество» [173, с. 133].

Тобто, князь Василь Красний та його руські (українські) й литовські соратники, хоча б таким чином, зуміли досягти якихось компромісних поступок зі сторони польського короля.

За свідченням істориків: «В годы правления Казимира IV поляки вели три большие войны, в которых Великое княжество Литовское не участвовало» [173, с. 133].

Ось чому саме в ту пору українських князів майже не бачимо на державних посадах Великого Литовсько-Руського князівства. Особливо із роду Галицьких-Острозьких. В ті роки (1450–1480) вони переважно відточували свою державницьку майстерність в розбудові особистих князівств (Іван Острозький) та воєнному захисті власних земель від татарських набігів.

Скоріше за все, під час одного з таких нападів загинув князь Іван Васильович. Тому польсько-литовській правлячій еліті, як і українській, після татарського удару по Києву (1482 року) та, особливо, — після загарбання Османською імперією українських причорноморських земель у 1484-му, стало зрозуміло, що саме русичі (українці) мають очолити те страшне протистояння Османам, Криму та Москві.

Таке сталося у 1497 році, коди «Гетман Литвы Петр Янович Белой, на смертном одре, прямо указал (королю) на своего приемника Константина (Ивановича) Острожского» [174, том (Об.-Оч.), с. 458].

Цей факт не заперечують сучасні українські історики. «Так восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства… (Литовсько-Руського. — В.Б.) і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках» [65, с. 70].

Хоча, звичайно, як завжди, українські історики дещо замовчують про свого великого предка. Він ще й був Луцьким старостою та маршалком Волинської землі, Віленським (Вільно) каштеляном і Троцьким воєводою. Я вже не кажу про те, що після смерті в 1501 році Яна Ольбрехта Великий князь Литовсько-Руського князівства Олександр Казимирович одночасно став і польським королем. Тому й зрозуміло, що руський князь Костянтин Іванович, практично, став правителем Великого князівства. Через це «… король польський, він же князь великий литовський надав… (Костянтинові Острозькому. — В.Б.) право ставити печатку з червоного воску на своїх грамотах. Як особі монаршій» [152, с. 99].

Українські історики, зазвичай, говорять про подібні речі зі стандартною пролетарською посмішкою та зверхністю, абсолютно не розуміючи правил давнього етикету. Хоча моя спролетаризована мати ще знала українську приказку: «Видно пана по халявах».

Як би ми з цього не іронізували та які би вагомі припущення не наводили, все ж таки князі Острозькі були розумними людьми. Тому син Василь-Костянтин не міг виставляти рідного батька Костянтина Івановича на посміховисько, замовляючи «пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого батька, похованого в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (надгробок зберігався в соборі до 1941 р., Допоки цей храм не підірвали),.. зображений з короною» [152, с. 308].

Пам’ятаймо: у ті роки самовільно надіти на свою голову корону ніхто б не посмів. Її міг вручити тільки Папа Римський. І, певно, всі руські (українські) династії тих часів ще пам’ятали, що князівський рід Острозьких (Галицьких) отримував ту королівську корону Папи двічі. І коли жоден руський (український) князь ХVІ–ХVІІ століть не залишив ніяких зауважень щодо корони на надгробку князя Костянтина Івановича, а польські королі сприйняли те як даність, то й українським історикам пора позбуватися московських «доважків брехні». Настала пора сідати до українського обіднього столу, а не збирати недоїдки з московського.

Та повернімось у давні часи. Аби ще більше навернути Москву до союзу з Османською імперією та Кримським ханством, кримський хан Менглі-Гірей, за наказом султана, забрав ярлик на прикордонні землі від Великого Литовсько-Руського князя та передав його московському князю Івану III (Якубу). Одночасно він передав Москві право на підпорядкування Тверського князівства.

У 1486 році Москва без будь-якого опору захопила Тверське князівство, де, в переважній більшості, мешкали вихрещені у православну віру родичі кримських татар — ширини, барини, аргини, кипчаки та інші. В наступні 17 років чи добровільно, чи примусово Москва поширила свої володіння на захід до Смоленська — Рославля — Новгорода-Сіверського. Ми вже про те говорили у другій книзі — «Москва Ординська». А щоби історики не піддавали сумніву наші твердження, наводимо надзвичайно цікавий витяг із «Сборника Императорского Русского Исторического Общества (РИО), СПБ., 1895 года». Послухаємо листа кримського хана до московського князя, який датується 1515 роком.

«…А се грамота с Янчюрою ж Менгли-Гиреева… К великому князю… — Великия Орды великого царя Менгли-Гиреево царево слово великому князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область