Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Але спільний той похід спричинив тривогу.

Сварка в гетьманів зайшла: як бій починати,

Хочуть Польща і Литва наперед ставати.

Костянтин Острозький сам хоче першим бути,

Бо не раз громив татар, вивчив їхні штуки.

Вік на тому стратив свій, знав за їхню справу,

Був свідомий, де, які на коші застави.

Мовив: першим поведе він своїх бувальців,

А ще — сила в кулаці, не в окремих пальцях.

Чи ж поляки уперед можуть наступати,

Як за хитрощі татар де ж їм певно знати?

А коли б щось негаразд з першими вчинилось —

Й решта війська заодно в скруті б опинилась.

Мудро радив Костянтин, та поляки спірні

Відрікали, що й у них юнаки добірні,

Котрі й по Німеччинах, Франціях бували

І навчалися вони в школах фехтувальних.

Князь Острозький одповів знову ж мудрим словом:

В полі шабля й сагайдак — це не те, що вдома.

Волох, німець чи француз у військовій справі

Зовсім інші, ніж турчин серед піль кривавих.

Тут не німця, а татар подолати треба,

В правім ділі хай Господь допоможе з неба.

Поки гетьман Костянтин словом лад наводив,

Сповістили, що війська до татар підходять,

Що вже видно бусурман. Враз утихла сварка,

Перед небезпекою стало гордим жарко.

Шикувалися до лав, готувались звично,

Попереду Костянтин, як Гектор, величний.

Підбадьорюючи всіх, їде з булавою,

На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою.

Кам’янецький Миколай, воєвода знатний,

Поряд став, як Ганнібал, в шишаку чубатім,

Польських кінних шикував у лівому розі,

А щоб за середину менше буть в тривозі,

Якміцніше укріпив — шляхта, панство стало,

Перед боєм в кожного серце аж скакало.

Рота жовнірів була у передній лаві.

Кожний мужність виявляв, кожний прагнув слави.

Прудко стали, як один, в бойовому шику,

Долітають від татар звідусюди крики.

Князь литвинів, що при нім, та волинців справних

Відділив та вбік відвів, осторонь поставив.

Подаль війська зупинивсь польського, бо хоче

Скрито долом на татар з-за могил наскочить.

Булаву, як Геркулес, вгору викидає,

Братом кожного зове, мужність уселяє.

Білоногий, вороний кінь несамовитий

Так і крутиться під ним, землю б’є копитом.

Вершник в латах, шишаком голова прикрита,

Слово мовив перед тим, як почати битву.

«Гей, товариші мої, товариство миле,

Неминуче діло нам випало в цій хвилі,

Серце не дає мовчать зараз перед вами,

Подивіться навкруги, що діється з нами.

Як потоптана, куди б не дивились очі,

Чужа шабля і нога як її толочать,

Нашу землю, що вона кожному з нас мила.

І яке ж то лихо їй нині учинилось:

Геть спустошена лежить, статки та надії

Знищені, а через те став поганин смілий.

Як нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,

Вигнані з своїх осель, що робить — не знають.

Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,

І жінок та діточок тягнуть у неволю

На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,

Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.

Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають

Та у відчаї плачі до небес здіймають,

А надію лиш на нас бідні покладають,

Із жінками та дітьми тяжко потерпають.

Хто ж покривджені життя візьме в оборону,

За спустошені поля, вигнаних із дому

Хто помститься, як не ми? Он у полі близько

Ворог той, що і лани, й села наші нищить.

Вже маєтки і міста, споконвіку наші,

Стали пасовиськами, коні там на паші.

Хто ж би міг таке знести, скільки ж нам терпіти

Здирства і жорстокості та насильства підлі?

Час такий для нас настав, стільки потерпали,

Стільки горя та біди від татар зазнали,

Що обов’язок велить взятися за зброю,

Мужньо з шаблею в руці кинутись до бою.

Як не зможемо тепер виявить відвагу,

Будем дужче потерпать від татар поганих.

Зброю маємо в руках, тож не зволікаймо,

Рятувать братів своїх, край свій поспішаймо».

Ґвалт «ала!», ревіння труб, б’ють у бубни страшно,

А Титан веде зорю і світання ясне.

Звичним танцем вороги мчать на хижі лови,

Князь із воїнством своїм їх зустріть готовий,

Сила силу зупиня, стріли впали градом;

В грізну мить своїм полкам Костянтин дав раду:

«Ну ж бо, браття, як один, ну ж бо разом! — каже. —

Як не вдержим, і моя голова поляже».

Шаблями на смерть січуть, з ворогом змішались,

Що литвини, що Волинь в мужності змагались.

Тільки ж тьмуща-тьма татар грізно наступають

І не меншу, ніж у нас, мужність виявляють.

Костянтин на все в бою око має пильне,

Добре бачить — вороги налетіли сильні.

До поляків верхівців вислано нагально,

Щоби збоку на татар вдарили навально.

Тож поляки до Литви в поміч поспішили.

Костянтин гукає: «Гей! В кого мужня сила,

Вирятовуйте братів! Кіш хай почекає,

На життя і честь мою ворог посягає.

Завжди щастя у бою випада сміливим,

В нагороду слава їм, сором боязливим».

А татари на Литву так напосідались,

Що слабкіші од страху утікать збирались.

Замполенський Войцех тут і Вергард з Потока

Сміло наших з лівого рятували боку.

З кінних ротою сам князь, що відважний серцем,

Розметавши ворогів, всередину вдерся.

Тих гукає, що з рядів випурхнуть збирались,

Щоб при ньому, гетьмані, смілості набрались.

Знов напали на татар наскоком шаленим,

Чи не тисячу ту ж мить збили їх на землю.

Швидко щастя татарві зрадило мінливе,

Перемішані до куп збилися лякливо.

Ще гучніше до своїх Костянтин гукає:

«Хто вітчизни вірний син і за неї дбає,

Гей, покаже хай тепер мужність і відвагу.

Сам веду я вас у бій, щоб здобути славу».

Чують гетьмана свого, духом піднеслися,

Сонця промінь золотий саме засвітився.

Не один загін татар в тім