Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
«Ідея використати козаків як силу в боротьбі з татарською агресією, залучити їх до несення прикордонної служби належала південноукраїнським старостам. Саме з їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського 1524 розглядалося питання про створення загону козаків для охорони територій, порубіжних зі Степом, для стеження за пересуванням татар уздовж південного кордону держави…
З поступовим збільшенням козацтва на окраїнах держави постає необхідність встановлення контролю з боку військових і цивільних відомств над населенням, що мешкало на кордонній лінії і не визнавало нічиєї влади над собою» [146, с. 499].
Уже 1520 року польський уряд на кордоні Західного Поділля створив прикордонні козачі загони для боротьби із наступаючим Степом. «…В описових реєстрах 1529–1530 рр. при переліку (прикордонних — В.Б.) рот дописувалися місця їхнього стаціювання» [153, с. 90].
Особливо відомою у польській історії стала Барська кінна рота Б. Претвича. Ми в цьому розділі не будемо розповідати про діяльність його у Східному Поділлі впродовж 1535–1550 років. А хто бажає дізнатися більше, пропоную звернутися до праці Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник». Ця чудова розвідка на нашу тему подає новий, непережований матеріал.
Я ж хочу загострити увагу читачів ось на чому. Якщо польський уряд звернувся до теми захисту подільських кордонів, по суті, тільки на початку XVI століття (1520 рік), то князь Василь Красний (Острозький) ту необхідність розумів ще 1421-го. Велике Литовсько-Руське князівство питання захисту своєї території розглядало на «державній раді» тільки 1524 року, та рішення не ухвалили. Як бачимо, поляки та литовці хоча й розуміли потребу оборони південних та південно-східних земель своєї держави, та поки їх особисто те не стосувалося, захистом кордонів, практично, не займалися.
Тому весь тягар оборони Поділля у XV столітті ліг, по суті, на руських (українських) князів та українське населення. Що й зрозуміло. Отож, акцію заснування 1421 року в Причорномор’ї фортець та поселень: Балабки, Маяки, Караул, Качебіїв, Чорний Град і придністровських міст слід, перш за все, розглядати як ініціативу князів Острозьких — Федора Даниловича та Василя Красного, хоча й узгоджену з Великим князем Вітовтом. Тому не може бути сумніву, що всі засновані 1421 року поселення — від Кам’янця (на річці Смотрич) до Качебієва та Балабок — належали Василю Острозькому та його роду. До речі, посол Гілльбер де Ланноа у своїх спогадах ніде не стверджував, що князь Гедігольд (Василь Красний) прибув на берег Чорного моря, маючи «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом», за наказом Великого князя Вітовта. Зрозуміло, що старший син князя Василя Красного — Іван — з молодих років заміняв батька на південних теренах Подільської землі. Ось так Іван Васильович Острозький разом із своїм степовим козацтвом набирався знань та вчився захищати землю від південних сусідів. Зазначимо, що й менший брат Івана — Юрій — отримав у володіння від батька сучасне подільське місто Ізяслав (Заславль) і став родоначальником нової князівської династії Заславських (Жеславських), яка швидко скатоличилась і опольщилась. А позаяк батько молодого князя Василь Федорович Острозький (Галицький), згідно із нашим дослідженням, прожив майже 71 рік (до 1461-го), то його син Іван більшу частину свого свідомого життя присвятив батьковому дитяті — придністровсько-чорноморським поселенням. Напочатку старший та молодший Острозькі спільно займалися цим питанням, а вже десь на старість князь Василь Федорович допомагав сину переважно порадами.
Про життя і діяльність князя Івана Васильовича можна знайти лише такі коротенькі записи: «…талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р(оку)» [65, с. 69].
І все!
Як польська, так і московська історіографії були незацікавлені розкривати світові таємницю про українське козацтво. А отже, й становлення разом з ним князя Івана Васильовича Галицького (Острозького). Хоча доля цієї людини, на думку автора, повністю пов’язана з долею південних поселень Подільської землі. Бо щоби здобути славу на полі брані, треба було довго і наполегливо вчитися бойовому мистецтву. А найкращою школою такого у ті роки був український, обжитий степ.
Отож, сказане вище обґрунтовує князівське (Василь Красний) — зорганізоване — походження українського козацтва.
Та в той же час, переважно в Придніпров’ї, український люд, тікаючи від підневільної праці, створював свої незалежні ватаги, які теж можна було зарахувати до початків козацтва. Обидва рухи розвивалися рівнобіжно. Та десь у 1471 році, скоріше за все — у битві з татарами, загинув руський (український) князь Іван Васильович. Організоване козацтво втратило свого потужного керівника — і під тиском Османів поступово відійшло за Буг, до Дніпра.
Сину ж князя Івана — Костянтину — на той час виповнився тільки рік.
Частина сьома
КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ (1470–1530) — «ГАННІБАЛ РУСЬКИЙ»
1. Союз Османів з Кримом та Москвою
Не можна вивчати історію якоїсь країни, не поєднуючи її з навколишнім світом. Зазвичай, події у сусідніх державах бувають пов’язані між собою. Часто пізніші є наслідками попередніх.
Якщо подивимося на події, що відбувалися в другій половині XV — першій половині XVI століть, то побачимо, що всі вони у південно-східній Європі були так чи інакше пов’язані з турецькою експансією того часу.
Князь Костянтин Іванович Острозький«К 40-м гг. 15 в. турки-османы возобновили экспансию на Балканах. Султан Мурад II (правил в 1421–1451) в 1444 и 1448 разбил т(ак) называемые крестоносные армии, пытавшиеся остановить движение турок, а сын его Мехмед II (правил в 1451–1481) после почти
