Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Цікаво зазначити: потомки славного князя Івана Васильовича — Костянтин Іванович, Василь (Костянтин) Костянтинович, Іван (Януш) Васильович — завжди обіймали посади старост Брацлавського воєводства, тобто захищали Південь України.

2. Зародження українського козацтва

Якщо зачинателем українського козацтва, безумовно, став руський (український) князь Василь Красний Галицький, який 1421 року заснував на південних теренах Подільської землі військові поселення, залоги та фортеці, то батьком чубатих лицарів був його син — князь Іван Васильович Острозький (Галицький). Він у другій половині XV століття запровадив перші методи протистояння татарам, увів лицарську козацьку етику поведінки та саму структуру козацького вільного життя. Автор розуміє, що ці його заяви перечать сучасним уявленням українців про походження українського козацтва, за якими творцем його — є народ. Та справа в тому, що одне не скасовує друге. Якби українській спільноті була байдужа справа захисту своїх південних земель від турків і татар, вона б жодної уваги тій козаччині не приділяла. Та оскільки питання боротьби було питанням виживання наших предків в тих умовах, то справа українського козацтва стала справою українського народу, його буттям, станом душі та методом спротиву. То немовби пісня живої людини стала народною, поглинувши навічно й людину, й мелодію, й слова.

Безумовно, до побудови міст-фортець та поселення Балабки на півдні української землі спонукав візит посла двох королів Гілльбера де Ланноа. Хоча, зрозуміло, що англійський та французький монархи не заохочували правителів Литовсько-Руської держави до такого будівництва. Вони, скоріше за все, говорили про можливий Хрестовий похід проти Османської імперії, до якого постійно закликали Візантійський імператор та Патріарх. Закладення міст-фортець Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград та поселення Балабки, звичайно, відбулося з відома Великого князя Вітовта, але, скоріше за все, з ініціативи руського чи то Федора Даниловича, чи то Василя Федоровича. Не викликає сумніву, що Подільська земля, з часів її переходу до рук князівського роду Острозьких у 1394 році, належала їм на правах князівства, так як до того часу вона на таких же правах належала 30 років князівському роду Коріатовичів. Ми вже писали, що, за твердженням офіційних польських та російських джерел, «…починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости присутні… Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та… Іван Довгірд 1426–1430. Останнього з них і було усунуто з Кам’янця після смерті князя (Вітовта. — В.Б.) шляхом відомої акції (підлої зради. — В.Б.), яку очолили брати Бучацькі, Крицько Кірдейович та Кристин з Галова» [45, с. 104].

Всі три особи, які володіли Поділлям з 1411 року, за офіційним джерелом, були іноземцями. Та ми знаємо, що то звичайні «доважки брехні», закинуті поляками та московитами до історичної науки, аби показати українців безбатченками, яких вони ощасливили, окупувавши.

Перший із них — Гедігольд — був руським князем Василем Красним, або Василем Острозьким. Ми уже про те говорили. Слід зауважити, що український історик Віталій Михайловський у праці «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття», посилаючись на польського історика Лідію Корчак та інших, зафіксував такі незаперечні факти:

«На завершення про намісників Вітовта на Поділлі. Варто згадати й про Гедигольда як кам’янецького старосту в подорожніх записках Жільбера де Лянуа, який описав прийом у Кам’янці 1421 р. До того ж Гедигольд був однією з довірених осіб Вітовта у різноманітних міжнародних справах того часу. Варто пригадати його участь у посольстві на соборі у Констанці. Та й те, що, власне, йому було доручено управління таким жаданим для князя Поділлям, може свідчити про його близьку співпрацю з ним» [45, с. 106].

Шановний український історик, як і польські, жодним словом не згадав, що лицар Гілльбер де Ланноа досить чітко визначив Гедігольда не тільки «капітаном Подолії», а й — «руським князем»!!! Делегатами ж від Литовсько-Руської держави на Констанцькому Соборі 1414–1418 років були:

1. Князь Свидригайло (литвин),

2. Київський і Галицький митрополит Григорій Цамблак,

3. Руський князь Василь Красний (Острозький),

4. Руський князь Олександр Туровський (Ніс).

Уже на соборі руського князя Василя Красного давні польські хроністи починають величати Гедігольдом, що згодом польські історики узаконюють, забувши пояснити людям, що то нащадок Великих руських (українських) князів Галицьких (Острозьких).

А російські історики, фальшуючи хронологію подій, всі ті речі легітимізували та подали світові, як істину. Шкода тільки, що українські дослідники «купилися» на цей дешевий трюк.

Отак із нашої історичної науки вилучили одного із кращих українських державців першої половини XV століття, володаря Подільської землі — князя Василя Красного. А прямим доказом фальшування належності цієї території до володінь польського короля в 1394–1410 роках є така теза з дослідження сучасного українського історика: «… після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду (тобто з періоду 1394–1410 років. — В.Б.) Ягайлового панування» [45, с. 112].

Надзвичайно дивовижна ситуація, коли польський король Ягайло повністю забув про своїх давніх подільських прихильників. Маємо незаперечне свідчення польської фальсифікації історії Поділля за 1394–1410 роки.

Показати ж двох наступних володарів Поділля Петра Монтигердовича (1424–1425 роки) та Івана Довгірда (1426–1430 роки) іноземцями польським хроністам не становило труднощів, надавши їм чужомовні прізвища. Хоча тоді навіщо було братам Бучацьким, захоплюючи 1430 року Кам’янець (на Смотричі), арештовувати князя Івана, так званого Довгірда, коли він, заступаючи в Кам’янці на посаду, був зобов’язаний, за польським викладом історії, присягнути на вірність королеві Ягайлу?

Відвертий нонсенс!

Та справа в тому, що руського (українського) князя Івана Васильовича Галицького (Острозького) обклали іноземцями не тільки з боку рідні: батько — князь Гедігольд, дядьки — Петро Монтигердович та Іван Довгірд, а навіть його сина Костянтина — знаменитого «Ганнібала», виявляється, виховував «воєвода Мартин Гаштольд».

Послухаємо довідку з Інтернету:

«Князь Иван Васильевич Острожский женился на внучке Киевского и Слуцкого князя Владимира, сына знаменитого Ольгерда Гедеминовича. Приблизительно в 1460 году у них родился сын Константин, через несколько лет не стало его родителей, и маленького Константина опекали бояре отца, а потом воевода Мартин Гаштольд» [183, Інтернет].

Нічого українського: батько — якийсь Гедігольд, мати — донька Ольгерда, та ще й у малого князя виховання німецьке. Такий Ганнібал України! Тепер він мав право лупити та громити будь-кого: московитів, литвинів, тевтонців, татар тощо. Рівний серед рівних! А то подають їм (московитам, німцям, полякам, французам, фламандцям) якогось князя русина (українця). Про якого вони й чути не хотіли.

Отака логіка вела до фальсифікації нашої історії.

Хоча українська історія не знає європейських найманців серед роду галицько-волинських князів. Та