Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

Я втомилась від того, що я одна, що я не кохана, не закохана і не цілована. Я постійно плачу, навіть вже не розумію від  чого саме. Просто плачу. Я в одну мить істерично плачу, що у мене немає хлопця, а через секунду від того, що я його не хочу бо не знаю, як себе з ним поводити. Цікаво, ще хтось так дивно розмірковує як я? Напевно що ні. Хоча звідки мені знати.
   Два роки назад, я помирила Лізу і Маріо. Вони знали, що треба робити один з одним. У них з цим проблем не було. Хоч у них все гаразд. У них було гарне весілля. Ліза у ролі нареченої була просто красуня. Відтоді, як моя подруга вийшла заміж, ми мало ділимось чимось важливим, це не звично для мене. Вона не питає, що мене так хвилює, або чи мені треба поговорити. Мені залишається мовчати. Можливо це і найкраще, бо усі новини мого життя знав Маріо. Це не дуже приємно, коли ділишся з подругою самим потаємним, а потім це вже не таке і потаємне. Я вважала, що дружба це інша планета і хлопцям зась до дівочих пліток. Та все гаразд, я звиклась з думкою, що іноді є речі, які мають бути такими які вони є. Я рада що Ліза знайшла своє щастя і це головне. А де подівся мій друг Ян, точно не знає навіть його сестра. Він подорожує, і ми не можемо піймати його маршрут.
   У мої роздуми увірвався голос бабуні:
   — Доню, доню, — намагалась докликатись мене вона.
   — Що бабуню? — глянула я у її бік. Вона порпалась біля суниць на городі.
   — Іди допоможи мені.
   Я встала з гамака, потяглась і пішла на допомогу моїй «бджілці».
   В бабусі я відпочиваю лише третій день, а вже скучила за батьками, хоча я з ними говорю щодня по мобільному. Сьогодні вранці говорила з мамою, вона сказала що мене чекає гарний сюрприз. Я спитала, що саме за сюрприз, але вона не зізналась. Лише сказала, що я його побачу сьогодні ближче до вечора.
   П'ять годин вечора. Нічого не відбувається. Добре хоч сонце вже не так пече. День видався жарким. Під вечір навіть вітерець з'явився, надіюсь він надме гарний сюрприз.
   Я сиділа в альтанці тай читала книгу. Потім почула, як відчинились ворота у бабусин двір. Я підняла очі і на мене дійсно чекав сюрприз.
   — Привіт мила! — крикнув радісно Ян, ідучи швидкими кроками до мене.
   Я встала, поклала книгу на столик і радісно підбігла до мого заблукалого друга.
   — Привіт, — обнімаючи Яна, сказала я.
   — Який же я радий тебе бачити! — відпускаючи зі своїх обіймів, говорив Ян. — Ти як завжди красуня. Як ти?
   — Ти, міг би частіше мене бачити, якби хоч іноді приїжджав, — буркнула насупившись я. — Але дякую. Ти теж чудово виглядаєш. Та і м'язів стало у двічі більше. — Помацавши один із біцепсів його руки, посміхнулась я. — Як ти взнав, що я тут? Ні, ні чекай – це мама сказала.
   — Так. Твоя мама, не змінюється. Її твій тато у холодильнику тримає, чи що? Вона молодіє з кожним разом. — Засміявся він.
   — Так у нас є спеціальні морозильні камери, — пожартувала я.
   — Нічого, що я без запрошення? Дуже хотів тебе побачити.
   — Я рада що ти тут. Дуже. — Беручи Яна за руку, я повела його до альтанки.
   Розмовляли ми майже дві години. Я взнала, що Ян побував у Таїланді, Китаї, Англії, Америці та у Італії. Сказав, що знайшов дівчину, яку дуже покохав. Познайомились вони у Італії, вона теж там подорожувала. Приїхали вони разом і він дуже хоче нас познайомити.
   — Ти ще довго будеш тут? — спитав Ян. — Я хочу познайомити тебе з моєю нареченою.
   — Що? Наречена? Ти ж сказав що ви нещодавно познайомились. — З неприхованим подивом, я забубоніла.
   — Так, це правда. Проте ми закохані, і хочемо як найшвидше одружитись. Розумієш ми потім знову їдемо до Італії, вона там хоче відкрити бутик.
   — Зрозуміло. То коли весілля?
   — Через місяць. Я не міг чекати доки ти приїдеш додому, щоб розповісти цю новину. Мені кортіло розповісти, чесно кажучи я хвилювався, що Ліза не втримається і розбовкає перша.
   — Міг за це не хвилюватись. — Сумно сказала я. — Ми з Лізою не настільки вже близькі, що вона біжить одразу до мене.
   — Ну ти ж розумієш, вона заміжня. — Видно, ще не знаючи що сказати на це, Ян промимрив цю банальну фразу.
   — Навряд чи кохання або дружба можуть заважати один одному. Ці почуття і відносини геть різні, я вважала, що вибирати не треба. І цінувати їх треба однаково. У кожного почуття є своя ніша, та я видно помилялась. — Зітхнула я. — Та що це я?! А де твоя наречена?
   — У Вінниці. Я теж зараз повертаюсь назад. Хотів, щоб ти повернулась зі мною, хочу тебе познайомити з моєю коханою.
   — Ти хочеш, щоб я прямо зараз повернулась з тобою?! — розгублено спитала я.
   — Так. А що?
   — Ну те, що моя бабця і дідусь не відпустять мене ось так з «бухти барахти».
   Бабуся вийшла з під крильця і глянула на мене. Ну звичайно вона «не підслуховувала».
   — Їдь з Яном. Познайомишся з новими людьми. Він бідолаха приїхав аж сюди, щоб побачити тебе.
   — Але я щойно приїхала, — розвела я руки у різні сторони.
   — Поїхали зі мною, я прошу тебе. — Очі Яна, благаючи дивились на мене.
   — Ну добре, добре. — Видихнула я, будучи переможеною.
   — Яне синку, пішли поїси, доки Софія збиратиме речі. — Покликала бабуся до себе мого друга.
  Яна як і Лізу не треба було довго упрошувати піти поїсти. Але Яна спробуй нагодуй, йому самому треба з'їсти цілого кабана.
   Я пакувала речі і слухала музику. Я багато років не слухала ніякої музики, хоча я це дуже люблю. Але все повернулось у нормальне русло і мій МПР3 не вимикається. Я наспівувала пісню, аж раптом почула стук у двері.
   — Можна, це я доню, — просунувши голову між дверима, сказав дідусь.
   — Звичайно можна. Бабуся вже розповіла?
   — Так. Правильно їдь, побудеш з ровесниками, поспілкуєшся. — Він сів на ліжко і пильно глянув на мене. — Я тобі дещо приніс, — простягаючи руку з невеличкою коробочкою, сказав він.
   Я взяла з його рук, коробочку обшиту замшею і відкрила її.
   — Дідусю, — видихнула я з повними сліз очима.
   — Подобається? — посміхнувся він, і його зуби показались через шпарину вусів.
   — Дуже. Дякую. — Схлипувала я від ніжності, яку відчувала до дідуся.
   — Це належало моїй мамі. — Встаючи, він мовив: — Давай я допоможу вдягти.
   Я ввідала дідусеві дивовижну білосніжну зв’язку перлів, яку щойно він мені подарував. Повернулась спиною до дідуся, а обличчям до дзеркала я витерла сльози. Він ніжно, тремтячими руками одягнув на мене намисто і наші погляди зустрілись у відображенні дзеркала. Я посміхнулась і обернулась до нього, щоб обійняти. Ми міцно обійнялись, не ховаючи сліз. Це дивовижна мить. Яку я ніколи не забуду.
   — Люблю тебе дідусю.
   — І я тебе люблю онучко. Ти така чиста і ніжна, як ці перли, тому бажаю тобі знайти гарну і міцну огранку. Бачиш, як тут, — показуючи на золоте огранювання, яке огортає кожну перлину. — Будь щасливою мила моя, ти на це заслуговуєш, як ніхто інший. — Цілуючи мене у чоло сказав він.
   — Дякую тобі дідусю, за все. Я буду берегти цей дорогий моєму серцю подарунок. — Поцілувавши його у зморшкувату щічку, подякувала я.
   — Носи здорова, моя люба онучко. Я піду, а ти збирайся.
   Я довго не могла прийти у себе. Ця зворушлива подія вибила мене із рівноваги. Ох, мій дорогий дідусь. Провівши рукою по намисту, я посміхнулась.
   Перекинувши містку сумку через плече, я вибігла у двір. Обійнявшись на прощання із дідусем і бабусею, я знову «розклеїлась». Бабуся посміхнулась, побачивши намисто. Поцілувавши мене у щічку, вона повторювала сто разів, як сильно вона мене любить. А я у відповідь їй казала, як сильно люблю її я. Попрощавшись з рідними, ми з Яном вийшли за паркан і я ще раз помахала бабуні та дідусеві.
  
   — Скільки годин? — спитала я в Яна.
   — Вже майже дев'ята година. — Тихо сказав він, бо з лівого боку на сидінні заснув біля його плеча маленький хлопчик.
   Ми їхали вже дві з половиною години, ще півгодини і ми будемо вдома.

   Вийшовши з автобуса, ми з Яном зловили таксі.
   — Дім, милий дім. — Задоволено промуркотіла я, побачивши через скло автомобіля, свій дім.
   — Ну що, — сказав Ян тримаючи мене за руку у таксі, — зустрінемось десь за годинку?
   — Так. Звичайно. Не дарма ж я сьогодні їхала.
   — Тоді ти біжи до хати, а я поїду додому. Зустрінемось у кафе?
   — Так.
   Я вийшла з авто і помахала Яну.
  
   Побалакавши з батьками, і розповівши в чому полягає моє негайне повернення, я пішла до кімнати переодягтись. Вдягнувши чорні джинси, синій топ та джинсову жилетку я шукала свої чорні туфлі на танкетці. Знайшовши їх, я довершила ними свій туалет. Я встала перед дзеркалом і вдивлялась в нього, доки не заплакала. Чого це я? Мені треба іти, знайомитись з нареченою Яна. Наречена Яна. Мій друг одружується. Усі знайшли пару. Тільки не я. Я схлипнула, але згадала про свої щойно нафарбовані вії і стрималась, щоб не заплакати. Мені треба радіти, мій друг знайшов своє щастя. Так і буду робити. Зітхнувши, я пішла на зустріч зі своєю новою подругою.
   Мій любий татко не хотів пускати мене саму так пізно, тому вирішив мене провести до кафе. Ідучи, ми розмовляли, шуткували, а тато ще згадував історії з мого дитинства. Дійшовши майже до кафе, тато поцілував мене у чоло і сказав, якщо мене не проводять друзі додому, то він мене зустріне біля кафе.
   Зайшовши у середину закладу, я побачила знайомі обличчя і дуже цьому зраділа. За столиком вже сиділи Ліза, Маріо та «винуватиць» цих зборів Ян.
   — Усім привіт. — Підійшовши до них, привіталась я.
   — Привіт. — Усміхнулась Ліза.
   — Як ти Софіє? — спитав Маріо.
   — Все гаразд, дякую. Щойно приїхала. Хоча ви це напевно знаєте, — усміхаючись, я глянула на Яна.
   — Привіт мила, встигла відпочити хоч трохи? — спитав Ян.
   — Трохи. Не хвилюйся за мене, все гаразд. — Заспокоїла я його. — А де ж наречена?
   — З хвилини на хвилину буде тут. — Відповів Ян.
   — Добре. Чекаю з нетерпінням знайомства з нею. — Усміхнулась я до свого друга.
   Я глянула на Маріо і Лізу, вони були якимись дивними і чомусь зовсім тихими. Проте я не дуже часто з ними спілкуюсь, тому можливо, це для них норма. Я замовила каву і доки мені її приносили штурмувала Яна запитаннями про подорожі. Нашу розмову обірвав мобільний Яна, який задзвонив саме тоді, коли він дійшов до розповіді про Італію і знайомство з нареченою.
   — Це моя кохана, — посміхнувся найщирішою посмішкою він, —  я вийду зустріти її, бо вона не знає де саме цей заклад.
   — Добре. — Усміхнулась я.
   Ми з Лізою перекинулися декількома словами, аж раптом я оторопіла, глянувши хто щойно зайшов до кав'ярні. 
   — Що вона тут забула? — сердито спитала я.
   — Тільки не хвилюйся так. Софіє, мила не нервуй, — забубоніла Ліза, немов папуга. — Розумієш вона…
   Ліза не закінчила фразу бо я її перервала:
   — Чому ця дівуля з Яном? — аж раптом до мене дійшло. І я сама могла відповісти на своє запитання. Крістіна і Ян. Вони пара.
   — Розумієш, Крістіна – це і є наречена мого брата. — Закінчила Ліза, своє речення.
   — Я вже це зрозуміла. А ти не могла раніше це розповісти? — дорікнула я подрузі.
   — Не могла. Ти б нізащо не прийшла сюди, а Ян дуже хотів вас з нею познайомити. — Сказала Ліза.
   — О, наше чудове знайомство вже відбулося дуже давно. І ти це знаєш. — Мої очі зволожились від непролитих сліз. Я згадала, як Крістіна потішалась наді мною. А тепер вона наречена мого друга. Що може бути «кращим» мати таку подругу, як Крістіна?!
   Підходячи до нас, Ян посміхнувся. Крістіну не здивувала моя присутність, вона посміхалась і була дуже впевненою.
   — Привіт усім, — мило привіталась вона.
   Ми троє в один голос привітались з нареченою Яна.
   — Сідай мила, біля Софії. — Сказав Ян, до своєї коханої.
   Ось, що може бути кращим! Провести поруч декілька годин разом з моєю новою «ліпшою» подругою.
   — Дякую. — Тихо відповіла вона, і сіла біля мене так, наче вона біле пухнасте кошеня.
   — Знайомтесь дівчата. Моя наречена Крістіна, — обнімаючи її за плече представив її Ян, — а це моя подруга Софія. — Дивлячись на мене, мовив він.
   — Ми знайомі. — Сказала Крістіна.
   Ян глянув здивовано на свою кохану:
   — І давно? — спитав він.
   — Років десять. Так Софіє? — запитала вона мене.
   — Так. Саме так. — Підтвердила я.
   — А як ви познайомились? — спитав Ян.
   — Зайчику, я тобі потім розповім. Вдома. Добре? — гладячи його руку, якою він її обнімає, казала вона.
   Зайчику?! Дуже оригінально.
   — Звичайно. — Погодився він з нею, а глянув спантеличено на мене.
   Хоч би не спитала мене про Марка. Або ще краще – «чи не вийшла я заміж»? Це зараз саме актуальне запитання до мене. Це запитання ставлять навіть ті люди, які мене навіть до пуття не знають. Але мені  вже двадцять вісім, як це я не заміжня?! Мені здається, що це питання навіть мене так не хвилює, як інших. Що ж я можу зробити, якщо так виходить. У Бога свої плани, що до мене. І поки що в них не входить моє заміжжя, але це поки що. Господь обов’язково подарує мені того єдиного. Моїми останніми бажаннями на День народження, було те, щоб нарешті зустріти свою половинку і звичайно отримати поцілунок по-дорослому.
   Взагалі в компаніях говорю зазвичай я, проте сьогодні я не можу видавити із себе ні слова. Я перестала бути мовчазною дівчинко, яка соромиться сказати те що на думці, або соромиться нових людей. Сором'язливість далеко в минулому. Хоча є дещо чого я соромлюся зробити, і це поцілунок. Не кожен зрозуміє мене. Проте сьогодні, я мовчазна бо не хочу спілкуватись з Крістіною.
   Вечір пробіг за розповідями Яна про дивовижні місця, де ступала його нога. Це мене відволікло від різних думок. Збираючись додому, Маріо та Ліза запропонували провести мене. Я погодилась.
   — Слухайте народ, — відізвався Ян, — ми завтра плануємо похід на природу в ліс. Я дуже хочу бачити вас. Лізо, Маріо, Софіє підете?
   — Звичайно. — Відповіла Ліза за себе і за свого чоловіка.
   — Софіє, ти обов’язково повинна піти. Не думай навіть відмовити мені. — Наполіг Ян.
   — Яне, вибач, але я не можу. — Закусила я нижню губу, і чекала на словесний напад Яна.
   — Софіє, будь ласка, — посміхнувся він. — Ми так давно не бачились.
   — Можна я поговорю з Софією на одинці? — вставила своїх «п’ять копійок» Крістіна.
   О ні! Тільки не це. Що я такого зробила?!
   — Звичайно. — Сказав Ян.
   Звичайно йому байдуже, це ж не йому труїла життя ця дівуля.
   — Софіє можна тебе? — беручи мене під лікоть, вона мене підштовхувала до виходу.
   — Крістіно, що ти від мене хочеш? — не витримала я.
   — Софіє, я хочу вибачитись за ті слова, які я тобі колись говорила. Я жалкувала за те що знущалась над твоїми почуттями. Я була молода і дурна. Я дійсно жалкую. Я хотіла ще давно вибачитись, але с тих пір тебе не бачила. — Дивлячись прямісінько мені у вічі, мовила вона: — Вибач мені, як що можеш. Коли я взнала, що саме ти подруга Яна, я зраділа. Мені потрібно було з тобою зустрітись і вибачитись. Я хочу, щоб ти знала, – я дуже кохаю Яна і ніколи не зроблю йому боляче. І знаю, якщо ми з тобою потоваришуємо, він буде щасливий.
   Ну і як мені на це реагувати?! «Він буде щасливий», я цього теж хочу, тому треба хоча б спробувати з нею поладнати. Заради Яна.
   — Добре. Я приймаю твої вибачення. — Усміхнулась я.
   — Я така рада. Дякую. — Щосили вона вчепилась в мене зі своїми обіймами. Мені нічого не залишалось, як відповісти на її дружні обійми.
   Відпустивши мене, вона сказала:
   — Якщо ти дійсно пробачила, то ти підеш з нами завтра на пікнік. — Сказала вона, тримаючи мене за обидві руки.
   Шантаж. Ну звичайно.
   — Крістіно, я не можу.
   — Будь ласка, заради Яна.
   — Ну добре. Я згодна.
   — Дякую, дякую.
   — Будь ласка.
   — Тобі сподобається ось побачиш.
   — Я в цьому впевнена. — Усміхнулась я.