Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

   Глава 44

   Сьогодні «день телефонних дзвінків». Мені дзвонила спочатку Ліза, питала як у мене справи та допитувалась, що у мене з Вільямом. Я відповіла чесно, що ми не пара. Ліза зосталась незадоволена, вона хотіла інтимних подробиць мого життя, а я її розчарувала.
   Другий дзвінок був від Крістіни. Мене це здивувало. Вона запросила мене завтра у магазин весільних суконь. І це знову мене здивувало. Хіба ми такі близькі подруги, щоб я допомагала їй з сукнею?! Але її довгі вмовляння, дали свій результат. Я погодилась. Завтра ідемо з Крістіною та з Лізою по магазинах. Уявляю скільки годин ми на це потратимо.
   Дзвінок номер три – Ян. Розпитував мене про Вільяма. Чи він мені сподобався, чи ми ще зустрічались, чи збираємось ми зустрічатись. Я коротко розповіла про нашу зустріч з Вільямом, але усі інтимні подробиці залишила лише між нами з моїм блакитнооким. Це лише моє і Вільяма. Тому Яну зась до цього. Але я розповіла, що побачусь з ним сьогодні ще. Ян дуже зрадів почувши таку новину і сказав що задзвонить ще, щоб дізнатись як у мене справи. Поводить себе неначе старший брат. Але мені це подобається. Я вже давно не відчувала підтримку друзів, вони завжди були зайняті лише своїми справами. А тепер дзвінок за дзвінком.
   Я стаю популярною, — подумала я і засміялась.
    Дзвінок номер чотири – Вільям. Ура! Сказав щоб я вдяглась у зручний одяг і чекала на нього за пів години. Я так і зробила, одягла короткі джинсові шорти, білу майку і кросівки. Піднявши коси до гори, я змайструвала кінський хвіст. Трохи нафарбувавши очі та губи, я була повністю готова до зустрічі з Вільямом.
   Вийшовши на ґанок я сіла на гойдалку, але побачивши авто Вільяма піднялась і спустилась з ґанку.
   — Привіт, — вийшовши з машини та ідучи до мене, сказав він.
   — Привіт. — Усміхнулась я.
   Зустрівшись біля паркана, він нагнувся і поцілував мене у щічку.
   — Може ти хоч при зустрічі обнімеш мене? — спокусливо посміхнувся він і в його очах заблищали пустотливі вогники.
   Я встала навшпиньки та обійняла його. Він нібито оторопів, від моїх дій. Він не очікував, що я так швидко здамся, але і я цього не очікувала. Це вийшло якось механічно, нібито я робила це кожен день. Він закляк. Але це було всього на мить. Потім він ніжно поклав свої сильні руки мені на талію і ніжно обійняв мене. Вільям вдихнув аромат моєї шкіри і я уся затремтіла. По сьому тілу, від голови до п’ят пролився жар від його рук. Я насолоджувалася цією миттю. Я повністю розтворилась у ній.
   — І ще раз привіт, — сказав він, обпікаючи мою шию своїм гарячим подихом. Добре, що він мене притискав до себе, бо ноги мене вже не тримали. — Ти тремтиш у тридцятиградусну спеку, приємно знати, що я на тебе так дію.
   Навіщо він мене завжди змушує ніяковіти? Йому це приносить задоволення, це точно. Він завжди концентрує увагу на інтимних речах, а я у цю мить так соромлюся, що впадаю у ступор і тоді я починаю багато думати і не можу відкритись почуттям, яких дійсно бажаю усім своїм серцем.
   Опустивши руки з його шиї на груди, я сперлася об них і трохи відсторонилась. Мої щоки палали від його щойно сказаних слів, але я намагалась не зважати на це, і дивлячись у його потемнівши очі, я мовила:
   — Ну і куди ми їдемо?
   — Побачиш. Це надзвичайне місце. — Випустивши мене з обіймів він узяв мене за руку і повів до дверцят авто. Відчинивши мені дверцята, він запросив мене сісти, потім зачинив їх, та пішов сісти на місце водія.
   Він завів мотор і ми рушили з місця. Узявши однією рукою за кермо, іншою він узяв мою руку і підніс її до своїх губ. Ніжно немов крила метелика, він зоставив слід на моїй відкритій долоні. Ой, мамусю! Навіщо він так зі мною, я ж не можу дихати коли він так показує свою небайдужість до мене. Я опустила очі та почула, як він важко зітхнув.
    — Софіє не соромся мене. Я не хочу щоб ти опускала очі, коли я кажу що ти гарно виглядаєш, або коли я тебе цілую так, як щойно це робив.
    — Але я така. Я тебе попереджала, що нічого не вийде. — квапливо сказала я.
    — Так казала. Але твої слова суперечать твоєму погляду, реакціям твого тіла. Ти тремтіла коли я обіймав тебе, солодко зітхала коли я лежав поряд з тобою на ліжку. Не заперечуй, що ти спалахуєш біля мене, адже тобі приємні мої дотики, і ти бажаєш всього цього як і я. Але щось змушує тебе відгородитись від почуттів, — потім сумно додав, — і від мене.
   — Вільяме, відвези мене додому. — Крізь сльози мовила я. — Я прошу тебе відвези мене назад.
   Вільям зупинився на якомусь узбіччі. Ми вже були далеко за містом. Я цього навіть не помітила. Я слухала правду з його вуст і від цього мені було ще важче. Він казав правду, я божеволію від нього, а ще я знаю те, що і він відчуває теж саме до мене. Я ще нічого так сильно не бажала у своєму житті, як бути з Вільямом. Проте я не витримаю, якщо він розчарується в мені. Якщо я не виправдаю його сподівань.
   Я вже давно звиклась з думкою, що залишусь сама. Колись я не була такою, я чекала на свій перший поцілунок. Так я хвилювалась, але це мене б не зупинило. Та це було давно. Тоді це здавалось нормальним, бути нецілованою – але тоді мені було лише вісімнадцять. Зараз я думаю про все інакше, думаю проте як не розчарувати хлопця, а не як отримати задоволення. Я узагалі не знаю, як люди можуть дивитись один на одного після поцілунку, а після більшого узагалі мовчу. Я знаю, що я багато чого хотіла б зробити саме з Вільямом, бо я його кохаю, але сором'язливість і недосвідченість дають зворотній бік. Я соромлюсь ні того чого я хочу, а того чи все я правильно зроблю. Я знаю якщо б він почув від мене цю безглуздість він би дивувався мені ще пару «тисяч» років. Але знаю і те, що він би поставився до цього з розумінням. Проте, я не можу йому розповісти чого я не хочу цих відносин.
   — Софіє вибач мені, я бовдур. — З розгубленими і засмученими очима, він дивився на мене.
   — Ти не винен, мені немає за що тебе вибачати. — Забираючи свою руку від нього, сказала я.
   Я гірко заплакала. Закривши руками своє обличчя від сорому і болю, я намагалась заспокоїтись, але марно.
   — Софіє… — В його голосі відчувалися нотки відчаю. — Я не хотів тебе засмутити. Мені боляче від того, що ти плачеш через мене.
   — Все гаразд, — пробубоніла я. Забравши долоні з обличчя, я подивилась на нього очима, які благали. — Будь ласка, відвези мене додому.
   — Добре, але спочатку ти заспокоїшся. — Сказав він. — Я ж не можу відвести тебе додому у такому стані. Що ж скаже на це моя майбутня теща?! — усміхнувся він, ховаючи за жартами свої сумні очі.
   — Гаразд.
   Дістаючи з бардачка пачку з серветками, він простягнув її мені.
   — Дякую. — Беручі серветку, сказала я.
   Дивлячись на нього, я бачила як йому важко. Він був пригнічений і вперше я побачила в його очах безнадійність. Я не хотіла, щоб у його очах залишався цей сум, тому посміхнувшись, я сказала йому:
   — То куди саме ти мене везеш? Що то за місце, яке ти хочеш мені показати?
   Він подивився на мене і його погляд ожив, у його очах з'явився вогник надії. Вільям посміхнувся своєю сонячною посмішкою і сказав:
   — Це не далеко, побачиш. — Усміхнувся він і додав: — Дякую.
   — Нема за що.
   Обминаючи міст над річкою, ми їхали вздовж густого лісу. Вже давно позаду, було метушливе місто і гамір людей. Я була рада опинись поза містом і насолодитись прогулянкою на природі. Якщо це звичайно буде прогулянка на природі. Я і досі не знала куди саме ми їдемо.
   Вільям звернув за поворот і виїхав на доріжку із трави та ґрунту. Ще трохи проїхавши, він зупинив авто біля мішаного лісу. Він вийшов з машини, обійшов її і допоміг вийти мені.
   Ступивши на землю, я обвела поглядом незайману природу цієї місцевості. Мене це приголомшило. Краса неймовірна. Повітря чисте з неймовірними ароматами хвої. Я набрала повні легені прозорого повітря і голова пішла обертом. Занадто багато кисню, як виявилося для міських легень, які звикли до запиленої місцевості.
   — Тут чудово! — вигукнула я, і усміхнулась Вільяму.
   — Згоден. Але нам треба пройти далі у глиб лісу. Звичайно нам треба пройти не маленьку дистанцію, але це того варте, повір. Авто туди не проїде, та й дуже шкода псувати таке місце колесами машини. Йти хвилин двадцять. — Попередив він.
   — Без проблем. Милуючись цією красою, думаю час пролетить непомітно, тим паче… — глянувши на Вільяма, я додала, — з таким провідником, як ти.
   Він обдарував мене щирою посмішкою і мовив:
   — Не боїшся іти зі мною до лісу?
   — А треба?
   — Трохи. — Засміявся він. — А мені треба боятись твоїх приставань до мене?
   — Трохи. — Весело сказала я.
   — Буду з нетерпінням чекати. — Кажучи це, він наче їв мене очима.
   — Ну що рушаймо!
   — Так, я дещо візьму з машини. — Він відчинив задні дверцята та дістав кошик для пікніка і плед. — Ось тепер можемо йти.
   — Давай я щось візьму. — Підійшовши в притул, я потяглась до кошика.
   — Ні, ні. Я сам. — Узявши плед під пахву, і у ту ж руку кошик він іншою рукою узяв мене за руку. Я не пручалась, бо просто не хотіла.
   День радував своїм теплом. Ароматами трав і хвої завдяки легенькому вітерцю, доносились звідусіль і сплітались в один чудовий тандем. Мелодію лісу створювали різноманітні пташки своїм співом. Де-не-де шурхотіли білки, стрибаючи по сухому листі, яке зосталось з минулої осені. Я почувалася немов у казці. Мені було так спокійно поряд з Вільямом, наче ми знайомі цілу вічність. Таке враження що серце, душа і думки у нас із навпіл, і коли ми разом ми одне ціле.
    Пройшовши через мішаний ліс, ми потрапили у березовий гай. Стрункі берези тихо шепотіли на вітру своїми листям, немов ті дівчата, які діляться найпотаємнішим. Трохи згодом ми знову опинилися у лісі з різних дерев. Увесь цей час який ми добирались до місця призначення, я і Вільям безупинно балакали. Розмовляли ми про якісь банальні речі, але ця розмова здавалась неймовірно цікавою і легкою.
   Ліс, ліс і ліс, просвіту ніде не має. Густі хащі та високі дерева не давали надії знайти якусь галявину, а тим паче вихід з лісу. Аж раптом, Вільям зупинився і сказав:
   — Ми майже на місці. — Посміхнувся він. — Готова побачити дивовижну красу?
   — Звичайно? — але я не розуміла, де саме відкриється «дивовижний краєвид», я бачила перед собою лише кущі.
   Вільям відпустив мою руку, щоб забрати перешкоду з густої папороті. Один єдиний рух рукою і перед нами відкрилось дійсно чарівне місце.
   — Ну як?
   — Вільяме, я ще ніколи не бачила такої краси? — промовила я це з величезним захватом.
   — А як же я? — пожартував він.
   — Ти теж нівроку. — Засміялась я.
   — Пішли, — пропускаючи мене під аркою з папороті, сказав він.
   — Дякую, — сказала я ввічливо, за його галантність.
   Він лише посміхнувся.
   Пройшовши крізь кущі, ми опинились біля озера. Берег на якому ми стояли увесь був засипаний маленькою галькою, коричневою та сірою масою ґрунту і гілочками, які вже давно обсипались з дерев. Все це створювало цільну картину вздовж усієї водойми. Звичайно в цьому озері не можливо купатись, воно скоріше немов із казки, загадкове і прекрасне. По краю вода переливалась, здавалось усіма зеленими відтінками, тільки посередині озера виднілась блакитна вода. Попри те, що вода каламутна, у ній відображались дерева, які росли на березі. А ще, то там у зеленуватій воді створювалися рибами, невеличкі кола. Останній штрих який додала природа, це було дерево, яке своїм могутнім корінням добряче вчепилось у землю на березі, а стовбур завис неначе у повітрі над водою. Пейзаж як на картині.
   — Це щось! Дякую, що привів мене сюди! — цмокнувши швидко його у щічку, сказала я.
   — Радий, що зміг догодити. — Своїми блакитними очима, він нібито сканував мене і цим змушував червоніти.
   — Звідки ти знаєш про це місце?
   — Ми колись часто з татом і дідусем приїжджали сюди рибалити.
   — Ти близький з батьками?
   — Так, дуже. Це мої друзі і наставники.
   — У мене теж так.
    — Ось там, — показуючи пальцем, туди де було нагнуте дерево, мовив він, — є місце, де можна сісти. — Узявши знову мою руку у свою, він повів мене туди, куди щойно вказав.
   Вільям розстелив плед на невеличкому клаптику травички і запросив мене сісти. Я сіла навпроти Вільяма і дивилась на нього, доки він потихеньку почав витягати з кошика романтичний реквізит. Він вийняв спочатку фарфоровий контейнер з канапками, потім з полуницею і ще один з кексиками. Розставивши тарілки, серветки, два келихи для Шампанського і вино, він дивився чи все на місці.
   — Здається усе. — Загадково він глянув на мене. — Ой, ні є ще дещо, — дістаючи із дна кошика червону троянду, він простягнув її мені.
   — Дякую. — Усміхнулась я, але на очах заграли сльози.
   — Що я зробив не так? — схвильовано спитав Вільям.
   — Навпаки, ти все робиш так, як мріє кожна дівчина. Дякую тобі. Дякую за те, що поруч з тобою я відчуваю себе королевою.
   — Ти і є королева. — Він ніжно провів тильною стороною своєї долоні по моїй щоці, забираючи сльозу, яка щойно скотилась по вилиці.
   Я посміхнулась вдячною посмішкою.
   Вільям дістав із кишені джинсів телефон і тихо увімкнув музику, моя реакція не змусила на себе чекати:
   — Nirvana!12 Ти знаєш як зробити приємне, дякую Вільяме. — Не перестаючи посміхатись, подякувала я.
   — Для тебе легко щось робити, ти призначена для того, щоб про тебе піклувались. — Вільям узяв пляшку зі Шампанським і почав його відкривати. Розливши
———————————————
12 Nirvana — пісня із другого студійного альбому Trespassing, американського співака і автора пісень Адама Ламберта, що вийшов 15 травня 2012 року.
  по келихах рожеву рідину, він вручив мені один із них. Дивлячись мені у вічі, Вільям мовив: — Я хочу підняти ці келихи за наше знайомство.
  Піднявши келихи, ми цокнулися ними.
  — За знайомство. — Зробивши ковток неймовірно смачного вина зі смаком квітів, сказала я.
   — Я радий що доля знову нас звела. — Сказав серйозно він.
   — Після нашої першої зустрічі минуло десять років, де ти був увесь цей час?
   — Після того як я дізнався що ти належиш іншому, — боляче зітхнув він, — я поїхав до друга у Німеччину і там залишився на шість років працювати.
   — Ти помиляєшся, — тихо сказала, я не залишаючи без уваги його слова, — виявилося що ні він мені ні я йому не належала. Марк поїхав від мене, потім коли він повернувся я стала йому байдужа. Проте він завжди давав мені надію на краще, а я вірила бо кохала. Але потім я дізналась що у нього є інша у той час як він
обіцяв повернутись до мене. І після цього у наших стосунках, я поставила величезну крапку. — Коротко, але про саме головне, я посвятила його у історію свого кохання.
   — Я не знав. — На його шиї від злості здулося жовно. — Чого мене не було поруч з тобою?! Чого я тоді одразу в'їхав. Я бовдур. — Він важко зітхнув. У його очах зникла злість, але з'явився сум.
   — Ти тут ні причому. Звідки ти міг знати, що так буде, як що навіть я не здогадувалася що йому вже байдуже до мене.
   — Мені треба було зостатись і добиватись твоєї прихильності, але ж ні, я полишив спроби навіть не розпочавши їх. Я навіть не можу передати словами що, я зараз відчуваю, як я злюсь на себе.
   — Вільяме будь ласка, не треба, бо я пошкодую що розповіла тобі про це. Я не хочу слухати, що ти себе звинувачуєш у тому, до чого не був причетний. — Я глянула у його блакитні, сумні очі та додала: — Я вірю у долю, тому навіщо сперечатись з нею, якщо все одно вийшло б так, як і мало бути. Навіть якщо ти був би тут, ще не відомо чи у нас була б можливість бачитись. Я завжди сиділа вдома, мені було не до спілкування, тому не треба себе «гризти» за це.
   — Він підірвав твою довіру. Зрадив твоє кохання. То ось чому тобі так важко довіритись мені. Вибач за те, що я буває на тебе так давлю.
   — Вільяме, досить вибачатись. Я зараз встану і піду… Кудись… Якщо знайду вихід з лісу. — Посміхнулась я до нього, намагаючись розрядити напруження, яке було довкола.
   — Хто не захотів таку дівчину як ти, той не гідний називатись чоловіком. — Його очі були немов полум’я, які заволодівали моїм серцем все більше і більше.
   Я не могла відповісти на ці чудові слова, бо сльози підступили до очей, а горло стискало спазмами. Щоб не розплакатись я мовчала доти доки не зрозуміла що, зможу говорити та не заплачу.
   — Так ти кажеш, що був у Німеччині? — спитала я, починаючи нову тему для розмови.
   Зрозумівши, що я хочу поговорити про щось інше, Вільям підтримав мене і почав розповідь про свою роботу за кордоном.
   — Так. У день я працював офіціантом, а ввечері грав у пабі з другом на гітарі. Але через півтора року, я облаштувався на кухні і став помічником шеф кухаря.
   — Нічого собі. Це було напевне класно, інша країна, інші люди, мова, знайомства. — З захватом сказала я. — Що тебе знову привело сюди? Що тобі там не вистачало?
   — Тебе.
   Єдине слово, а як багато воно може сказати. Я посміхнулась, але моє хвилювання з кожним разом зростало. Треба віддалятись від нього, але як? Я не хочу і не можу. Проте треба змусити його повірити що між нами немає тієї «магії» яка повинна бути між хлопцем і дівчиною. Що я узагалі собі думаю?! Як можна заперечити очевидну симпатію. Нас притягує один до одного. Коли ми поруч, між нами нібито усе намагнічене. Коли він дивиться або торкається мене, між нами відбувається та сама «магія», яку я хочу заперечити. Я так хочу його. Хочу його серцем, душею і тілом. Хочу проводити з ним цікаві дні і пристрасні ночі. Що стосується першого, то я впевнена, а от що до другого, тут повний провал. Останні слова, які пролунали у мене у думках перед тим, як я повернулась до реальності були: «Я не зможу бути з ним».
   Ми куштували смачнючі канапки і пили вино. Не дарма Вільяма підвищили до помічника шеф кухаря, він зготував з простих інгредієнтів смакоту – просто пальчики оближеш. Вільям розповідав про Німеччину, про те, як він звикав до усього нового. Я слухала його з «відкритим ротом».
   Друга половина дня пройшла непомітно за цікавими розповідями Вільяма. День ставав усе жаркішим. Сонце зайняло найвищу точку у блакитному, безхмарному небі, проте це зовсім не заважало насолоджуватися тишею і чистотою природи довкола нас. Ми наче були під куполом, який відділяв нас від усього світу.
   Просидівши майже увесь день на пледі, ми вирішили походили вздовж берега і трохи розім’яти ноги. За час який ми прогулювались, я взнала що мама і тато Вільяма мають власний ресторан. Саме там і працює їх син, і не ким не будь, а шеф кухарем. Його батьки власники ресторану вже двадцять років, мама по професії кондитер, а тато – спочатку робив у пекарні, а вже потім вони відкрили свою власну справу.
    — А чому ти в'їхав і не пішов готувати до вашого ресторану? Ти ж все одно присвятив себе кулінарії. І у тебе це гарно виходить, я сама у цьому впевнилася.
    — Дякую. — Ніяково сказав він. — Можливо ти не повіриш, але я не міг змиритись з тим, що ти будеш з Марком. Я ревнував тебе, я божеволів від одної думки що він торкається, пестить, цілує тебе. Я сам не міг повірити, що дівчину яку я навіть не знаю, викликає у мене такі сильні почуття. — Признався він, дивлячись прямісінько мені у вічі. — Я більше не міг слухати від інших, які ви закохані, тому покинувши все я поїхав. Мені було нестримно боляче, я ніколи не відчував того що відчував тоді до тебе. Ти можеш не вірити моїм словам, але це правда.
    — Я вірю. — Зірвались слова з моїх губ і я заплакала. — Вірю кожному твоєму слову. — Я підійшла ближче і провела рукою по його щоці.
    — Софіє… — Він обійняв і пригорнув мене до себе. Тепло його тіла обпікало мене. Обійми стали більш рішучими та міцними. Він пригортав мене ніжно і у той же час несамовито. Його обійми це єдине місце, де я мала бути і хотіла бути. Ми майже задихались у обіймах один одного, але не я, не він не хотіли відпускати один одного. — Він не зміг стримати стогін який вирвався назовні, сповіщаючи про свою пристрасть до мене.
   Я не знала, що можу так діяти на хлопця. Він майже заричав, він був як голодний хижак. Я ще ніколи не відчувала такої неприборканої пристрасті і я добряче знала, що мало відбутися далі.
   В мої затуманені думки увірвався «голос» розуму, кажучи що мені треба зупинитись бо інакше я зроблю Вільяму боляче. Але я з цим здається запізнилась. Я дала йому надію, і це егоїстично з мого боку. Про що я узагалі думала?! У тому і причина – я не думала. Я віддалась його сміливим обіймам і не була цьому проти. Я хотіла, щоб його руки огортали мене, пестили, стискали у палких обіймах. Це єдине, що мені було потрібне, доки я зрозуміла, що кривджу його. Я все одно не зможу бути з ним. Він гадає проблема лише в тому, що мої почуття, моє кохання обманув Марк і я тепер нікому не можу вірити. Спочатку це була дійсно одна із важливих і перших причин, але після зустрічі з Вільямом я повірила знову у кохання з новою силою. Але є причина у яку я не можу його посвятити. Як я можу зізнатись, що нецілована?! Краще хай не знає чого я так себе поводжу. Слід з ним менше бачитись, а потім всі стосунки узагалі звести нанівець. Треба відмовитись від Вільяма. Відмовитись від кохання усього мого життя. Невже серце і душа зможуть витерпіти це?! Ні, але це буде краще ніж холодність і відсторонення Вільяма від мене після того, як він дізнається яка я не досвідчена. Хоча я розумію, що все це дурість, я не можу інакше. Я навіть упевнена, що Вільям зрозуміє мене як ніхто інший, але я не можу себе пересилити.
    Напередодні поцілунку має бути все не так. Зрозуміло хвилюються всі, але ж не так. Як можна пояснити те, що інші все одно не зрозуміють. А все що люди самі не переживають і не відчувають, їм здається все це легким. Тому, тільки моє серце і душа мене розуміють, мої батьки знають мої страждання.
    Я не зможу йому дати те що дають при нормальних відносинах. Антиномія у тому що я не хотіла і просто не могла цілуватись без кохання, але і коханого я не можу поцілувати бо не хочу його розчаровувати. І як же бути тепер моєму бідолашному серцю? Я не можу без Вільяма і з ним я не можу.
   — Вільяме, — важко дихаючи, вимовила я, — вибач мені, але я не можу. — Я відсахнулась від нього.
   — Невже я тобі зовсім не подобаюсь? — дивлячись на мене з пилиною у очах, спитав він. — Ти кохаєш досі Марка? Але я відчував твоє бажання, твою пристрасть, чому тоді твої дії суперечать настільки словам?
   — Вільяме… — схлип зірвався з моїх губ. — Якщо б ти для мене нічого не значив, я б не була зараз тут із тобою. — І цими словами, я хочу відгородити його від себе?! Я просто молодець! — І ще одне, я давно не кохаю Марка. Я не можу кохати і бути з людиною, яка зрадила мене. — Мій голос тремтів, але я мовила далі: — Бажання, пристрасть до тебе дійсно є, але…
   — Не треба «але», це всі слова, які мені треба було почути. — Сказав він, не бажаючи псувати «магію» сказаних мною слів. — Він витер своїми долонями мої сльози і схиливши голову поцілував мене у чоло.