Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Виступ суворої Сари Томпсон багатьох вразив того дня. Від високопоставленого менеджера не чекаєш такої відвертості. Але вона знайшла в собі сили та сміливість, щоб поділитися цим із оточуючими. А заразом і надихнути мене. Не знаю, чому, але після її слів мені стало трохи сумно розуміти, що це кінець. Що її відхилення від загального стада не може мені допомогти, це мене вже не врятує від ярлика вбивці. 

Сім проти двох — результат вирішено наперед. Потрібно просто змиритися та запам'ятати цю розповідь. Цілком можливо, вона допоможе мені прожити якийсь час у в'язниці та не здохнути. Вона ж не здалася... 

Проте після місіс Томпсон піднялася інша жінка. І вона ніяково сказала так само:

— Невинний, — прозвучало вже тричі в цій залі, що змусило суддю знову надягти окуляри і уважніше глянути на всіх присяжних.

— Три голоси проти, — констатувала вона. — Цікаво. Хто ще не висловився?

— А я вважаю, — насилу піднявся огрядний чоловік у сірому пальті, — що він винен. І всі ці історії про виправлення, про помилки і всі діла — просто казочки... Дорослі люди не вірять у казки. Потрібно бути реалістом і дивитися на речі тверезо. Якщо є можливість вплинути і запроторити його за грати — я в ділі. І не бачу в цьому нічого аморального.

— А ось я проти, — замикала це порочне коло літня леді в манірній хутряній шапці. — Мені здається, що більшість просто боїться визнати в підсудному… людину, — сказала вона й усміхнулася мені, хоч ми з нею й не були знайомі. Як таке може бути, що чужі тобі люди раптом вірять у твою чесноту? З чого вони це взяли?

— Я вас правильно зрозуміла? — уточнила суддя. — Ви вважаєте його невинним?

— Так, ваша честь, — сказала бабуся. — Цей хлопчина не схожий на вбивцю. Аж надто в нього добрі очі і... він гладко поголений, не грубить. Тут одразу зрозуміло, що він розумненький. І ні в чому не винен насправді... І я розумію, як це — жаліти живу істоту. І рятувати її від смерті... Ось ви думаєте, я лукавлю, так? — зняла леді свою шапку. — Ні-ні, це хутро несправжнє. Синтетика... Я проти вбивства тварин. І поважаю всіх, хто думає так само. Спасибі вам, містере Чорнов, — схилила вона голову, наче я справді зробив щось важливе у своєму нікчемному житті. — Ви мій герой.  

Я був цим дуже задоволений. Мені було ніяково і навіть соромно, я не знав, що з усім цим робити і як дивитися цим людям у вічі. Адже вони мені вірили, але більшість все одно чинила інакше. 

— Чотири проти восьми, — підсумувала суддя. — Голосування закінчене, і результати очевидні, — прицмокнула вона і раптом зробила дивний фінт наприкінці: — Але, можливо, хтось із присяжних передумав? Можливо, хтось із засідателів хоче змінити свою позицію? Відповідно до закону, це потрібно зробити прямо зараз. Інакше рішення буде зафіксоване... 

Проте всі мовчали. Ніхто з тих, хто визнав мене винним, не наважився щось змінити — присяжні сиділи на своїх місцях і байдуже дивилися в підлогу, наче соромлячись своїх поглядів.

— Чи можна фіксувати? — спитав секретар. — Рішення прийнято?

— Мабуть, так, — тихо промовила суддя і сумно посміхнулася. — Дива не сталося.

І тут раптом схопилася рудоволоса:

— Я хочу змінити свій голос! — випалила вона. — Ваша честь, я передумала! Мені здається, він невинний! Ця людина не може бути вбивцею, я помилилася... Вибачте.

Гадаю, що такого ніхто не очікував. Змінити своє рішення було страшно та ганебно. Адже так зізнаєшся, що лукавив. Або ж боявся. Був необ'єктивним і дав себе переконати іншим. 

І ця дівчина стала символом того, що я маю шанси. Нехай не зараз, нехай не в тому, що я можу не сісти і уникнути покарання... Але цілком можливо — у майбутньому житті. Адже вона показала, що реальність може змінюватись. Навіть якщо це трохи схоже на диво.

— Я теж передумав, — підвелася ще одна людина. Цього разу — музикант. — Я згоден із тим, що не можна судити про людину за її зовнішнім виглядом. І тим більше за минулими вчинками. Адже всі ми змінюємось і робимо висновки. Вчимося на власних помилках.

— Хм, цікаво, — здивувалась суддя такому повороту. — Ви змінили свою думку з тієї причини, що вирішили, ніби підсудний насправді хороша людина? — спитала вона з сарказмом. — Ви не вірите, що він міг скоїти злочин?

— Ні, ваша честь, — насупився хлопець. — Я просто зрозумів, що ваші звинувачення — цілковита туфта. Місіс Томпсон має рацію — вина не доведена, і треба бути просто дебілом, щоб це не помітити. Тож я каюся. Я дебіл. Але, як уже було зазначено, ми всі вчимося на своїх помилках. Потрібно лише бути сміливим, щоб їх визнати.

Серед присяжних пішли суперечки. Одні доводили, що я вбивця, інші захищали мене, побачивши світло в кінці тунелю під назвою "інертність".  

А суддя тим часом мрійливо глянула на мене і знову зняла окуляри, які стали сигналом змін у її словах.

— Шість проти шести. Рішення не ухвалено. Що ж... — усміхнулася вона і сказала: — Це означає, що суд самостійно ухвалить рішення у справі... 

Присяжні замовкли, і зала поринула в тишу.

— О мій бог... — шепотів мій адвокат, витираючи піт з чола. — Що ж зараз буде?

— Секретарю, вимкніть на хвилину мікрофон. Я бажаю дещо сказати без запису... Знаєте, Чорнов... — говорила суддя трохи прямолінійно і в обхід фіксації процесу, — з одного боку ви типовий виродок. Пробачте вже за прямоту, але я таких, як ви, бачила сотні. І всі, хто йшов вашим шляхом, вже ніколи з нього не звертали... Ви ж рецидивіст, людина з вражаючим кримінальним минулим. Люди на кшталт вас ніколи не змінюються. У вас був шанс одуматися, проте ви його втратили, — підібгала вона губи з явною огидою до моєї персони. — Але, з іншого боку, ви добровільно здалися прикордонній службі. І принесли на своїх руках вмираючу дівчину... Ви ж розуміли, що на вас чекає. І могли втекти. Могли втекти від правосуддя, ховаючись у Мексиці... Але натомість ви пожертвували собою заради неї. Навіщо? Чому ви це зробили, Чорнов? Що вами керує? Поясніть...