Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Своєрідно поводився Духінський з історичними фактами, які не вдавалося легко узгодити з його концепцією визначеної Провидінням польсько-української злагоди. Особливо це стосується його трактування великого козацького повстання проти Польщі в XVII столітті: козаки не були справжніми слов’янами, а ослов’яненими татарами, і козацькі банди насправді гнобили українське селянство[263]. Проте Духінський одразу забуває “туранство” козаків, коли мова заходить про їхню боротьбу з Москвою. Він схвально відгукується про повстання Мазепи проти Петра I. Таким чином, для Духінського козаки були лихими “туранцями”, коли воювали проти Польщі, але добрими “арійцями”, коли виступали проти Московщини.
Було б спокусливо начепити на Духінського ярлик поляка-націоналіста, що бажав відновити польське панування над Україною і переманити українців на бік Польщі в її боротьбі проти Росії. Однак така інтерпретація не справедлива щодо його позиції. Не може бути жодного сумніву в тому, що він щиро любив свою українську батьківщину і вірив у рівноправне партнерство і братерський союз слов’ян з-над Вісли та Дніпра. Духінський рішуче виступав проти польського етнічного націоналізму як “мазовського провінціоналізму”[264]. На його думку, майбутні польсько-українські відносини мали будуватися за зразком Гадяцької унії 1658 р., що була спробою Польсько-Литовську Річ Посполиту перетворити на федерацію трьох держав, додавши Велике Князівство Руське. Але на противагу до угоди XVII ст. майбутня автономна Русь-Україна мала включати й Галичину. “Піднесення русинської національності в Галичині — природне явище, що його не можна зупинити будь-якою силою”[265]. Духінський намагався розвіяти побоювання поляків, буцімто український національний рух є загрозою для історичної Польщі. Він вірив, що вільна Україна непереборно прямуватиме до союзу з Польщею і твердив, що “найлегший спосіб роззброїти русинів у їхній боротьбі з Польщею і наблизити їх до Польщі — це визнати їхню незалежність”[266].
Духінський зі співчуттям, а навіть з якимось ентузіазмом спостерігав за тогочасним українським національним відродженням. У його працях часто знаходимо покликання на історично-політичний трактат “Історія Русів”, написаний близько 1820{74} і опублікований у 1846 р., “в якому яскраво зображено ненависть Малоросії до Москви”[267], на діяльність українських письменників і вчених, наприклад, на публікацію козацьких літописів; на намагання дворянства Чернігівської та Полтавської губерній зберегти, на противагу централізаторській політиці Миколи I, традиційний кодекс цивільного права, т. зв. Литовський статут. Духінський був перший, хто в польській емігрантській пресі повідомив про розгром Кирило-Мефодіївського Братства. Щоправда, часом твердження Духінського про український рух були перебільшені, але це траплялося тоді, коли у своїх думках він видавав бажане за дійсне. Так, він переконував французьких читачів: “Гоголь і Шевченко зовсім не москалі. Вони малороси і першими палко протестували проти московського панування над Малоросією. Вони мріяли про повну самостійність цієї країни”[268]. Це тведження доволі точно характеризує національно-політичну позицію Шевченка, але навряд чи справедливе щодо позиції Гоголя!
У своїй історично-політичній теорії Духінський обстоював ідею загальноєвропейської федерації, очолюваної Францією і спрямованої проти Росії. Щоб посприяти формуванню такої європейської спільноти, він прагнув загасити тліючу німецько-польську ворожість. Згідно з Духінським між німцями і поляками немає підставової расової несумісності. Протягом століть два народи мирно жили біч-о-біч, і в конфліктах минулого брали участь тільки окремі німецькі держави (як, наприклад, Тевтонський орден чи Пруссія Фрідріха Великого), а не німецька нація в цілому. На жаль, після 1848 року німецько-польські відносини загострилися, але ця напруженість мала зменшитися, “щойно поляки та німці збагнуть ті небезпеки, які загрожують їм зі Сходу”[269].
За словами самого Духінського, все життя його надихала одна провідна ідея, що її він сформулював у зверненні, адресованому народам Європи: “На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації”[270].
Погляди Духінського творять курйозне сплетіння очевидних помилок і доктринерських перекручень, перемішаних зі справжньою прозірливістю. Розплутування ниток цього клубка виходить поза межі даної статті. Натомість я розглядатиму теорію Духінського як ідеологію, історичний вплив якої можна оцінити незалежно від того, чи витримує вона наукову критику.
Наприкінці 1850-х і протягом 1860-х років прихильники Духінського з’явилися серед французьких інтелектуалів: Еліа Реньйо, Шарльє де Штейнбах, М. Брульє (декан факультету природничих наук університету в Діжоні); історик Анрі Мартен (автор популярного підручника з французької історії) і мандрівник, географ, етнограф Огюст Вікенель[271]. Додамо також політика й економіста Казіміра Делямара (1796–1870), члена правління Французького банку і видавця газети “La Patrie” (“Батьківщина”), який “став завзятим апостолом ідей Духінського”[272]. У 1868 році Делямар опублікував брошуру, адресовану Законодавчим зборам (Corps législatif) Французької імперії, в якому запропонував перейменувати кафедру слов’янської мови й літератури Коллеж де Франс на кафедру “слов’янських мов і літератур”: така множинна форма мала “знищити [російський] панславізм у його основі”[273]. Ініціатива Делямара увінчалася успіхом. Законодавчі збори обговорили його пропозицію і прийняли схвальну резолюцію. 20 листопада 1868 року Наполеон III підписав декрет про зміну назви слов’янської кафедри. На другий рік Делямар видав другу брошуру, цього разу спеціально присвячену українському питанню, під назвою “П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією” (Un peuple européen de quinze millions oublié devant l’histoire)[274]. Це було звернення до французького сенату із закликом провести реформу у викладанні історії в середніх школах, прийнявши нову програму навчання, в якій підкреслювалася б різниця між русинами й росіянами та неслов’янське походження цих останніх. У вступі до німецького перекладу брошури Ш. де Штейнбах визнавав за Духінським такі заслуги: “Якщо ми у Франції протягом останніх дванадцяти-п’ятнадцяти років знали на цю тему [“правду про східні частини Європи”] більше, ніж будь-який інший народ, то завдячуємо цьому лише дослідженням п. Духінського...”[275]
Успіх Духінського у Франції був нетривалим. Крах Другої імперії в 1870 році звів нанівець вплив його пропаганди. Розбиті і принижені Бісмарковою Пруссією-Німеччиною, французи не могли далі тішити себе мріями про гегемонію на континенті чи про втручання у східноєвропейські справи. Традиційні для Франції пропольські симпатії зникли безслідно. Громадська думка у Франції почала подивлятися на Росію радше як на потенційного союзника проти Німеччини. До того ж розвиток наукових слов’янознавчих досліджень в останній чверті століття здискредитував ідеї Духінського. Відомий французький славіст Луї Леже (1843–1923), який упродовж багатьох років посідав кафедру славістики в Коллеж де Франс, знищив Духінського кількома презирливими фразами, навіть не називаючи його на ім’я[276].
Деякою популярністю теорія Духінського користувалася в Польщі наприкінці XIX століття, але й там її вплив був скороминущим.
