Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Великороси — не фіни, а слов’яни, тому що не знають фінських діалектів, а розмовляють слов’янським. Правда, крові фінської багато ввійшло в великоруську, але асимілювалась на слов’янську. Домішка фінського племені не залишилась без певного впливу на матеріальний та інтелектуальний лад великоруського народу, але панування залишилося за слов’янською стихією. Ми не можемо назвати слов’янами маклембуржців на тій лише підставі, що їхні предки були колись слов’янами”[291].

Драгоманов послідовно виступав проти розповсюджених кліше про національний характер і проти пояснення расовими ознаками певних рис російського життя, які насправді зумовлювались історично-соціальними факторами, тобто були не природні, а здатні змінюватися[292]. До питання про міру спорідненості українців і росіян Драгоманов вимагав підходити неупереджено. Він уважав, що тогочасний рівень знань не дозволяв дати однозначної відповіді на це питання: “при такому стані речей відкриваний простір одинаково і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії панруської”[293].

Костомаров і Драгоманов виступали проти вчення Духінського і з політичних мотивів. Як переконані федералісти вони вірили, що справа національного й соціального визволення українського народу пов’язана з еволюцією Росії в цілому, тобто з перебудовою імперської держави на демократично-федералістичних засадах. (Ми не будемо тут розглядати відмінностей між костомарівською та драгоманівською версіями федералізму). Це потребувало співпраці з ліберально-демократичними елементами російського суспільства і виключало етнічну ненависть до російського народу. Але майбутнє федералістичних програм залежало від відповіді з російського боку, а ця відповідь, здається, не могла бути більш невтішною. Не тільки царський режим залишався затято централізаторським і репресивним, але також і російська ліва інтелігенція, включаючи її революційне крило, ставилася до вимог неросійських національностей зі зневагою і ворожістю. Цікаво, що самих теоретиків українського федералістичного напрямку, Костомарова та Драгоманова, російські діячі часто критикували, приписуючи їм “сепаратизм”. Такий стан справ сприяв поширенню серед українців ідей Духінського та його однодумців. Драгоманов якось писав з обуренням до свого галицького товариша: “Дурень Катков таки прищепив до українофільства Духінського!”[294]

Цей діагноз Драгоманов поставив у 1889 р. Майбутній розвиток подій повністю підтвердив його правильність. Вирішальний перехід в українській політичній думці від федералізму до ідеї незалежної держави відбувся в Галичині приблизно на зламі століть, а в середньо-східній Україні — в 1917–1920 рр., як результат болісного досвіду з Росією Керенського, Леніна та Денікіна[295]. Те що українські патріоти розуміли раніше як конфронтацію передусім із царським режимом, тепер стало для них конфронтацією з російською державою як такою — незалежно від форми правління чи навіть як етнічну конфронтацію з російським народом. У міжвоєнну добу в українському суспільстві поза межами СРСР (яке охоплювало українське населення в Польщі, Румунії і Чехословаччині, а також українську діаспору) набула поширення ідеологія войовничого антиросійського націоналізму. Найвпливовіший публіцист міжвоєнної доби Дмитро Донцов (1883–1973) у праці “Підстави нашої політики” (1921) сформулював теорію вічної боротьби між Росією і Європою, визначивши Україні історичну місію бути форпостом Європи проти Росії[296]. Подібність між поглядами Донцова та Духінського вражає, хоча ми не знаємо, чи йдеться про безпосередній вплив. Патріотичною догмою стали тепер серед нерадянських українців деякі інші положення теорії Духінського: теза про те, що середньовічна Київська Русь була творінням лише українського народу і що росіяни не мають законних підстав претендувати на цю спадщину[297]; наголос на тому, що в етнічному складі російського народу є неслов’янське, фіно-угорське підгрунтя. Навіть після другої світової війни лінгвіст і літературний критик Юрій Шевельов (Шерех){75} вважав за потрібне виступити проти расистських забобонів, поширених серед українських емігрантів:

“Чому кровні зв’язки з фінами можуть компрометувати росіян?.. Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїчніше від фінів?.. Воістину вчитися нам і вчитися у фінів... Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Європи від Сходу ми позичили у Варшаві... Провінційна національна пиха завжди смішна, її наслідки — тільки катастрофи”[298].

Незважаючи на персональні ідіосинкразії Францішек Духінський був представником особливого соціального типу — поляка-українофіла. Польська меншість на Правобережній Україні протягом XIX — початку XX ст. дала цілу низку особистостей, які стояли на межі між польською й українською національностями. Деякі поляки-українофіли навіть перейшли на український бік. Духінський не зробив цього кроку. Він завжди вважав себе поляком, але зберігав і українську лояльність. Вже в старшому віці він гордо заявляв: “...мого київського прапору, тобто [прапору] незалежної України... я не зрадив!”[299] Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення новітньої України, внесок, якого не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість. Неважко збагнути, чому вони не отримали належної уваги в науковій літературі. Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в “білу пляму”. З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ{76}

Михайло Драгоманов народився 6 вересня 1841 р. в Гадячому Полтавської губернії, помер 20 липня 1895 р. у Софії, Болгарії. Вчений, громадський діяч, публіцист, політичний мислитель. Народився у дворянській родині козацького походження, вчився у Київському університеті, де у 1864 р. став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним доцентом, читаючи лекції з античної історії. Роблячи академічну кар’єру, Драгоманов водночас виріс до становища лідера київської Громади (пізніше відомої як “Стара Громада”){77} і брав участь у її різносторонній діяльності, такій як перетворення Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в осередок українознавчих досліджень та видання щоденної газети “Киевский телеграф”. Під час своїх поїздок за кордон Драгоманов встановив контакти з галицькими українцями; під його впливом русофільський студентський гурток, що єднався біля часопису “Друг”, прийняв у 1875–1876 рр. українську демократичну платформу. Серед російського освіченого громадянства Драгоманов звернув на себе увагу своїми статтями (в “Вестнике Европы” й інших часописах), в яких він критично розглядав внутрішню і зовнішню політику Росії.

Драгоманов став однією з перших жертв антиукраїнських репресивних заходів російського уряду